Василь Биков - Знак біди

— Гужеві ж десь узяв, — лагідно сказав поліцай з пов’язкою. — А нам шкодує. Негарно так. Не по-чесному.

— Якому Гужеві? Хто це вам сказав?

— Колондьонок сказав, — уточнив поліцай, і Петрик здогадався: мабуть, то були приїжджі поліцаї з Кринок. Звісно, міст відремонтували, тепер будуть їздити і кринківські, й візниківські, і ще багато хто з далеких і ближчих сіл і всі завертатимуть на Яхимівщину — звісно ж, під рукою, при дорозі. І Петрик аж ужахнувся свого задуму: що ж він наробив із тим самогоном?! Хіба можна напоїти цих собак з усієї округи? Хіба вистачить йому на те часу, хліба, двох його спрацьованих рук?

— Колондьонок тут місяць не з’являвся! — сміливо збрехала далі Степанида, і поліцаї перезирнулись ні в сих ні в тих.

— Як це — не з’являвся?

— А так. Не було його тут. Може, десь в іншому місці взяв.

— Неправду кажеш, — заусміхався поліцай з пов’язкою. — Колондьонок не бреше.

— Ану абискать! — закричав раптом носатий. — Фсьо абискать! Беріте лучіну і фсюду: в сєнях, в загоне!

— Таж хутір спалите, хіба так можна з вогнем, чи ви подуріли! — залементувала Степанида.

Але двоє, що сиділи на лавах, притьма зірвались на ноги й, похапавши із загнітки скіпки, стали підпалювати їх у грубці. У димному миготливому смороді на мить освітились їхні почервонілі одутлі обличчя, видно, обидва були на доброму підпитку, і чекати від них якоїсь остороги не випадало. Зі скіпками вони рушили до сіней, чути було — посунули до комірчини, з дверей потягло холодом, і Петрикові плечі в самій камізельці пересмикнулись од дрижаків. Двоє, що залишились у хаті, вільніше розступились перед господарем.

— Ану іді сюда! — вперто наказав носатий. Петрик мовчки ступив на середину хати й став, готовий до гіршого. — Водку дайошь?

— Таж немає, — сказав він просто, уже майже байдужим голосом, розуміючи, що доводити, божитись тут марно. Вони були в такому стані неситої хижості, що його слова навряд чи могли багато важити. Їм потрібна була горілка.

— А єслі найдьом?

— Знайдете, то ваша, — сказав Петрик, відчувши, однак, що, мабуть, сказав невдало: ще подумають, що він десь ховає. Але там, де ховає, вони не знайдуть, хоч би й перевернули всю садибу ще й яр на додачу.

— Знайдемо — одержиш кулю. За брехню, — пообіцяв поліцай.

А нє найдьом — тоже прістрєлім, как сабаку, — уточнив носатий. — Так што харашєнька падумай.

— Що ж, воля ваша, — сумно сказав Петрик і зрозумів, що виходу в нього не буде. — Тільки горілки нема.

Настала невеличка затримка, поліцаї, мабуть, чекали, що принесуть ті, котрі пішли нишпорити в комірчині. Степанида замінювала скіпку на закапелку[73], аби було трохи видно в хаті, де кублився дим і сильно тхнуло горілим. Петрик дуже боявся, коли б не підпалили щось у комірчині чи десь на подвір’ї, бо якої ж обережності можна сподіватись від п’яних? З усіх чотирьох лише один поліцай з пов’язкою здався йому трохи менш п’яним чи менш звірюватим, ніж той носатий з наганом, і Петрик сказав до нього:

— Та не шукайте, присяй-бо, немає. Що ж мені, шкода, їй-богу...

— Бандітам прібєрєгаєшь! — ревнув носатий. — А нам фігу? За наші старанья для народа!

— Та що ти йому мораль читаєш? — знову дуже сердечно сказав поліцай. — Час марнуєш. Постав його до стінки. Жить захоче — знайде.

І він хороше засміявся, показавши широкий ряд гарних зубів.

«От тобі й добріший та тверезіший!» — розчаровано подумав Петрик. А він ще хотів попроситись у того, щоб не знущались, повірили, що нічого немає. Петрик якось враз перестав уже потерпати за свою садибу, боятися, що оті десь підпалять. Він хотів уже одного: щоб хоч якось видряпатись із того лиха, і думав, що, либонь, не вдасться, не видряпаєшся.

З темряви сіней, допаливши свої скіпки, влізли ті двоє в чорних шапках із гвинтівками.

— Що, немає?

— Та ні чорта нема, темно, начебто нічого такого. А меле, там у жорнах борошно...

— Ах, мєлєт! — визвіривсь носатий. — Для каво-то на самагоначку мєлєт! А для нас нєт! Ану к стєнке! Жіва!

Петрикові потемніло в очах, здається, він аж наче хитнувся від кволості чи страху, відчувши, що зараз усе, мабуть, і скінчиться. Хтось сильно штовхнув його в плечі, потім у бік, він непритомно ступив і опинився у проміжку поміж двома вікнами у двір. Носатий навпроти приготувався зручніш — розставив на підлозі ноги й повільно підняв на нього руку зі смердючим наганом.

— Що ви робите, іроди? За що ви його? — залементувала від печі Степанида, і носатий опустив руку.

— А, жалка стала? Так нєсі пару фляжєк! Ну, бистра!

Але Степанида зарепетувала ще голосніш:

— Де я вам візьму, нема в нас ніякої горілки, щоб ви так своїх жінок не бачили, як ми тої горілки!..

— Заткнісь! — гаркнув носатий, і поліцаї чіпко вхопили Степаниду за руки, із розмаху штовхнули в сіни. Вона тихенько ойкнула і раптом затихла. «Чи не вбили?!» — здригнувся зі страху Петрик, який теж уже попрощався із життям.

— Так, счітаєм да трьох! — попередив носатий, знову спрямовуючи на нього дуло нагана. — Дайошь, нєт? Раз... Імєй в віду, я б’ю точна, без промаху. Два... Ну, дайошь? Нєт?

«Невже застрелить, собака? — думав Петрик, млосно поглядаючи на хитливе дуло нагана, що хилиталось у повітрі за три кроки від нього. — Невже вистачить жорстокості на вбивство? Чи, може, лякає? Та коли б уже швидше щось! Стріляти, то стріляй, чорт з тобою, все одно, либонь, не судилося пережити війну, побачити дітей. Але хоч би побачити, як дадуть копняка цій покиді», — розгублено думав Петрик, і дві сльозини тихо повзли по його давно вже не голених щоках.

— Трі! — гаркнув носатий.

Колюче червоне полум’я вдарило Петрикові в обличчя, вуха заткало тугим корком від пострілу, і він навіть не зразу збагнув, що начебто живий і стоїть, як і стояв, — плечима до міжвіконня. Тільки за півхвилинки крізь густий дзвін у вухах до нього, ніби здалеку, долинули голоси поліцаїв, ті сперечалися.

— Та що з ним панькатись, патрони псувати! Бий в лоб та й пішли!

— Нє спєші! Я єво па