Микола Олександрович Далекий - Танки на мосту! Голка в сіні, Микола Олександрович Далекий

по Когута — Горбаня, а коли фальшивого Когута було приведено, його змусили випити “з нагоди наступної операції”. Когут — Горбань зрадів з виявленої йому честі, випив півсклянки самогону, не помітивши навіть, що в інших склянках була вода. Рівно через сім хвилин він почав позіхати, тупити посоловілі очі, видно, не зовсім добре розуміючи, де він перебуває й що відбувається навколо. А на десятій хвилині стукнувся головою об стіл. Переконавшись, що Когут — Горбань спить, Сіровол наказав черговим листоношам перетягти його в клуню, а сам, узявши з собою Василя Долгих, відразу ж поїхав кудись підводою і повернувся лише над ранок. Лише троє людей — Вірний, Долгих і Петрович — знали, що цієї ночі начальник розвідки загону зустрівся й розмовляв з одним із охоронців Ганса — поліцаєм Філінчуком.

Уранці ледве Горбань прочумався, йому було влаштовано перший допит. Невдалий вихованець Ганса “Комаха” плакав, каявся, виправдувався. Він присягався, що Ганс, посилаючи його в загін, не вимагав, щоб він передавав інформацію або чимось іншим шкодив партизанам. Перед ним нібито було поставлене зовсім інше завдання: капітально закріпитись у загоні, сумлінно виконувати всі накази командирів, завести дружні стосунки з ними й зустріти кінець війни з незаплямованою репутацією хороброго, заслуженого партизана. Тільки тоді ніби повинна розпочатися його справжня робота, яку Ганс обіцяв Щедро оплачувати. На вимогу Сіровола, Комаха старанно викреслив план кабінету Ганса, вказавши місце, де стоїть сейф, у якому шеф зберігає документи.

Як зрозумів Юрко, це свідчення надзвичайно зацікавило Сіровола й Петровича, хоч вони, слухаючи Комаху, скептично супилися, наче не вірили жодному його слову. Комаху посадили в льох і приставили до нього вартового.

Увечері начальник розвідки, залишивши Юрка на господарстві, поїхав кудись із Петровичем і Сергієм тією самою бричкою, яку пригнав у загін Чернецький. Сергій, поправивши на голові кубанку, махнув рукою на прощання, і Юрко ще раз побачив, як під вусами блиснули його чудові білі зуби.

Повернувся Сіровол на світанні сам. Він передав Юркові мішок і попросив акуратно скласти речі, що є в ньому. Це був Сергіїв одяг — кубанка, кітель, галіфе, чоботи. Юрко не дуже-то здивувався — частенько люди, йдучи на завдання, перевдягалися. Здивувало його інше — з кубанки випали якісь дивні волохаті предмети, що позлипалися. Юрко підніс їх до світла, розгладив і ахнув: у нього в руках були вусики й бачки Сергія, що виявилися майстерним витвором перукаря.

— Що, Юрко? — помітивши занепокоєння свого помічника, запитав Сіровол. — Невже так і не здогадався, що Сергій — жінка? Теж мені розвідник… А втім, це добре. Коли ти не помітив, то інші й поготів. До речі, як у тебе справи з версією, яку я просив перевірити?

— А ніяк, товаришу капітан, — відповів Юрко. — Він усе ще збентежено розглядав бачки й вусики “Сергія”.

— Тоді давай Комаху до мене, я з ним порозмовляю, а ти сідай на велосипед і паняй на ту саму галявинку. Пам’ятаєш, як за словами Ковалишина розгорталися події?

— Звичайно.

— От порозкладай гільзи, де вони лежали, виміряй усі відстані кроками. Повториш шлях Москальова, шлях Ковалишина з того моменту, як Ковалишин побачив Москальова, що вилазив з кущів, і порівняєш усе це в часі.

Юрко знову був вражений. Він уже зрозумів, що змусило капітана не прийняти розповіді Ковалишина за правду, й обставини загибелі Валерки, які ще за секунду до цього здавалися такими ясними, точними, безсумнівними, знову набували таємничості, ставали загадкою.

*

Ганс уже цілий тиждень жив тверезим і доброчесним життям, якому могли позаздрити навіть баптистські проповідники, і з цієї причини ходив лихий, аж темний. Під час операції на вулиці святої Терези, вдало виконаної головорізами Канчука, було випадково вбито якогось поліцая. Начальник місцевої поліції зчинив з цієї причини галас, і Ганс, недовго думаючи, заїхав йому по фізіономії. Це ще б нічого, та наступної ночі він знову відзначився. Так напився разом із своїми охоронцями-солдатами, що вони, наткнувшись на пост, що охороняв залізницю, сп’яну зчинили стрілянину. Одного солдата було вбито, іншого — поранено.

Цього разу реляція оберштурмфюрера Белінберга подіяла. Борцель улаштував Гансові рознос по телефону й натякнув, що коли подібне повториться, він не буде паскудити рук об таку свиню, як пан Сташевський, а дасть можливість зробити це співвітчизникам пана Сташевського.

Вперше Борцель назвав справжнє прізвище Ганса, вперше так відверто й жорстоко принизив його. Однак, як говорить прислів’я, нема лиха, щоб на добро не вийшло. Ганс зрозумів, що переборщив, і різко змінив свою поведінку. Право займати кабінет він відстояв, але жінок із собою вже не приводив і оргій там не влаштовував. Довелося зробити деякі поступки й щодо особистої охорони. Тепер роль його особистих охоронців виконували не солдати, а два поліцаї.

Працював він багато, намагаючись причарувати начальство своєю бурхливою діяльністю, водночас виконуючи своє головне завдання — готувати таємну, відому тільки йому агентуру, нагромаджував той “капітал”, який повинен був знадобитися йому в не дуже далекому майбутньому. О, він був не той дурний Ганс, готовий гнути спину заради німців, він став розумніший і хитріший!

Що казати, Ганс поводив себе останнім тижнем бездоганно, але його ненаситна натура не могла довго терпіти праведного життя. Того вечора, він, випивши на самоті склянку самогону, розмірковував над тим, як би, не здіймаючи особливого шуму, гарненько розважитись цієї ночі. Кінець кінцем він має на це право й плював на Белінберга. І отут-то поліцай Філінчук доповів шефові, що до нього з’явилась якась молоденька симпатична жіночка, що назвала себе Валентиною.

“Валентина?.. Валя?.. — пригадував Ганс, спускаючись услід за Філінчуком на перший поверх. — Ніякої Валентини в цих краях я не знаю”. В руках у поліцая спалахнув електричний ліхтарик. Промінь світла ковзнув по фігурі одягненої в сірий костюм дівчини, освітив гарне вродливе обличчя з замруженими від яскравого світла очима. Потім промінь вихопив з темряви міцні ноги в тонких панчохах, темну спідницю, кофтину й торбинку в дівочій руці, яка чомусь одразу не сподобалася Гансові.

— Ти знаєш Ганса? — запитав поліцай, згідно з установленим порядком попереднього опитування.

— Так, — відповіла