Імран Ашум огли Касумов - На далеких берегах

Кінотеатр вміщав близько восьмисот чоловік. Німці щодня, для підтримки в солдатів і офіцерів бойового духу, демонстрували їм фільми, в яких розповідалося про «непереможність» німецької армії.

Анжеліка мала дізнатися в місті, коли почнеться сеанс (він призначався кожного дня в різний час, але завжди надвечір), і повідомити про це своїм товаришам. Вирішили ввійти в місто з різних кінців: Анжеліка з півночі (там якраз був кінотеатр), а Мехті й Вася з півдня; вони домовилися, що почекають Анжеліку на набережній, у парадному одного з будинків.

Недалеко від міста попрощалися.

— До зустрічі! — махнула рукою Анжеліка й повернулася, щоб піти.

— Анжеліко! — стиха гукнув її Вася. Мехті з делікатності підійшов убік. Анжеліка ступила до Васі.

— Бережи себе! — сказала вона голосно, так, щоб і Мехті чув її слова: адже вони призначалися й для нього.

— Будь і ти обережною, Анжеліко.

— До скорої зустрічі, Васю!

Анжеліці хотілося сказати кілька слів і Мехті, та вона не наважилась. Вася посміхнувся до дівчини:

— Чекатиму тебе, Анжеліко!

… За півгодини Анжеліка вже наближалася до одноповерхового будинку, схожого на величезний барак. З темряви долинав сміх і вереск жінок, що примостилися перед кінотеатром на похапцем збитих лавочках.

— Ей, панянко! — покликав хтось Анжеліку. — Підійди-но до мене!

Анжеліка підійшла до розмальованої, напахченої жінки, яка томно розсілася на лавці. Очі в жінки були трохи приплющені, зіниці здавалися засклілими… «Наркоманка, чи що?» з неприязню подумала Анжеліка. Змірявши Анжеліку поглядом, жінка запропонувала:

— Хочеш, я познайомлю тебе з одним офіцером? Красень! Гроші пополам.

— А він не грубий? — спитала Анжеліка.

— А це залежатиме від тебе, — зауважила зводниця. — А ти сама звідки?

— З хімічного заводу.

— Підійде.

— Гаразд, я згодна, — сказала Анжеліка.

— Тоді зачекай тут, він зараз прийде.

— Ні, я маю попередити домашніх, що забарюся. Побіжу.

— Ей, люба, — крикнула їй услід жінка. — Повертайся скоріше: через півгодини сеанс!

«Через півгодини, виходить, пів на восьму», вирішила Анжеліка.

Уже підходячи до набережної, вона почула чийсь крик, тупіт підкованих чобіт. Вулиця була оточена. Фашисти, хто в цивільному, хто у військовій формі, зупиняли кожного зустрічного, перевіряли документи. Це була вже четверта облава сьогодні.

Незабаром затримали й Анжеліку. Солдати підвели її до чоловіка в цивільному.

— Пустіть, — вирвалася вона від солдатів, — я з хімічного, зараз зміна.

— Документи! — коротко зажадав цивільний.

Анжеліка дістала з рукава документ, подала йому.

— Пропустіть, — кинув цивільний. Поминувши ще три цепи, Анжеліка відчула себе в— безпеці. Та замість того, щоб повернути до заводу, вона поквапилась до набережної. Це було грубою, непростимою помилкою. За Анжелікою стежили.

Перейшовши вулицю, дівчина оглянулась і побачила позад себе двох чоловіків. Анжеліка уповільнила крок і ще раз крадькома оглянулась. Один з них ішов уже тим самим боком вулиці, що й вона. Потім він звернув у провулок і зник. Зник і другий. Анжеліка зупинилася. Було ясно: за нею стежать. Що ж робити? Знову перейти вулицю — значить виказати себе. Іти далі — значить виказати і себе й товаришів. Анжеліка повернула назад. Вона була впевнена, що її одразу ж зупинять. Так і сталося. Ледве вона дійшла до провулка, як перед нею, наче з-під землі, виросли постаті чоловіків, що їх вона запримітила раніше.

— Одну хвилинку.

Анжеліка зупинилась, вдаючи здивовану:

— Що треба синьйорам?

— Нам треба, щоб ви продовжували свою прогулянку, — дивлячись Анжеліці в вічі, промовив уже знайомий їй чоловік у цивільному, той самий, що перевіряв у неї документи.

— Я й продовжую, — посміхнулася Анжеліка.

— Ні, ви повернули назад. До цього ви йшли в напрямі набережної.

— Синьйори помиляються, мені треба до хімічного заводу.

— Чому ж тоді ви йшли в зворотному напрямі?

— Хотіла подихати морським повітрям.

— Але ж ви поспішали на завод! Скоро зміна! — просичав чоловік у цивільному, якому вже терпець уривався.

— Так, але в мене було вільних хвилин п'ять. Погода сьогодні чудова, а на заводі в нас душно від цієї хімії. Ой, зараз буде гудок!

Справді, пролунав глухий, протяжний гудок.

— Ну ось і гудок! — забідкалась Анжеліка. — А я тут заговорилася з вами. — І дівчина кинулась бігти до заводу.

Коли вона добігла до середини вулиці, дорогу їй загородили есесівці. Анжеліка зупинилася, озирнулась. Вона була оточена.

— Що тут коїться? — спитав у начальника патруля кремезний чоловік, теж у цивільному, який щойно підійшов і показав маленький оранжовий прямокутник.

— Та ось якась дівчина з хімічного заводу. З документами в неї гаразд, а поводиться дивно.

— Покажіть її мені!

Анжеліку схопили, вона почала відбиватися, кричати, щоб її відпустили, що за спізнення її можуть звільнити.

— Освітіть! — попросив кремезний. І Анжеліка замало не крикнула, побачивши зовсім близько від себе обличчя Карранті.

Карранті відійшов убік, покликав до себе начальника патруля.

— Куди вона йшла? — спитав він.

— У напрямі набережної.

— Чому ж ви не стежили за нею до кінця?

— Вона повернулася з півдороги.

— Промах! — люто процідив Карранті. — Ви напали на справжній слід і видали себе! Це відома партизанка-розвідниця. Вам знайоме ім'я Анжеліки?

— Що? — вихопилось у начальника патруля. — Це вона? Ви впевнені в цьому?

— Краще, ніж дивуватися, постарайтеся негайно виправити свою помилку. Зараз же оточіть увесь квартал набережну. Проведіть її туди, викручуйте руки, ламайте кістки, щоб вона репетувала на весь квартал! Може ті, до кого вона йшла, спробують урятувати її. У всякому разі, вони десь у цьому районі. І не повинні втекти від нас!

Стоячи біля круглого вікна сходів на другому