Віктор Тимчук - Нащадки «Білого Хреста»

— Торгую мандаринами, а в готелі тиша. — Гветадзе ніяково посміхнувся, наче вибачався за своє байдикування. — Вже й не вірю у цю затію із грішми, — розчаровано мовив.

— Наберись терпіння, кацо, — порадив Скорич.

— Зовсім не цікавляться твоєю персоною? — запитав я.

— Кому я потрібен? — розвів руками Гветадзе.

— Ну, гарних дівчат у нас багато, — пожартував майор.

— До тебе не підходила чорнява дівчина? — знову запитав я.

— Ні, Арсене, — іронічно відказав Гветадзе.

Значить, ще не настав підходящий момент. До речі, той момент мали визначити ми, тому й досі Додо нікому не казав про свій від'їзд — і злочинці сиділи тихо. А може, вони вигадають якийсь інший хід?

Гветадзе протягся до господарської сумки, розстебнув «блискавку» — по кімнаті розійшовся легкий запах мандаринів. Він висипав їх, пругкі, жовтогарячі, пахучі кульки, на диван.

— Пригощайтеся, генацвале.

Ми ласували соковитими плодами. Прихід старшого лейтенанта трохи послабив наше напружене чекання. Задзвонив внутрішній, без диска, телефон, і Скорич узяв трубку.

— Угу… добре… стежте… повідомляйте… — однозначно казав майор, зиркаючи на нас. Поклав трубку. — Чорнуха вже впорався з кабаном, збирається додому, — повідомив нам.

Гветадзе, розуміючи наш стан, почав розповідати про Грузію. Я дізнався про цікаві пам'ятники архітектури: храм Баграті в Кутаїсі, фортецю Нарікала в Тбілісі, монастирі Удзо і Шіомгвіме, гору Мтацмінда, або Святу гору, на якій містився пантеон видатних письменників і громадських діячів. Виявилося, що сузір'я Чумацький Шлях у грузинів — Оленяча Стежка, а назва столиці походила від слова «тбілі» — теплий. Розповім Додо й легенду про Сурамську фортецю, де нібито у сиву давнину замуровано живцем людину.

— У тебе, капітане, є великий тезка — грузин, — сказав промовисто Гветадзе.

— Хто ж він? — зацікавився Махов, перестаючи облуплювати шкуринку з мандарина.

— Арсен Одзалашвілі, — Додо урочисто підняв палець. — Наш національний герой, боровся проти кріпосництва. У вас теж… як його…

— Устим Кармалюк, — підказав Скорич.

— Ага, Кармалюк, а у нас — Одзалашвілі, — закивав головою Додо.:

— І звали його Арсен? — не повірив я.

— Арсен, кацо, Арсен. А ти думав, тільки українці носять таке ім'я? — хитро примружився.

Справді думав, бо дали мені рідкісне на сьогодні ім'я, тепер зовсім забуте молодими батьками. Як не дивно, але на імена теж поширилася мода… Вдруге задзвонив внутрішній телефон. Напевне, знову черговий прийняв повідомлення наших спостерігачів за Чорнухою. Ми дивилися на Скорича, нашорошивши вуха.

— Він сам пішов?.. А що в руках?.. — питав Дмитро Юхимович і косував на нас сірим уважним оком. — Скільки минуло відтоді хвилин?.. Повідомте: ми виїжджаємо. — Майор рвучко звівся й почав згортати папери зі стола в шухляду, говорячи: — Чорнуха із жінкою п'ять хвилин тому направився до автобусної зупинки. Все, вирушаємо!

Я насилу ковтнув шматок мандарина й майже одночасно з Маховим схопився з дивана.

— Може, я з вами? — благально мовив Гветадзе, заздрісно дивлячись на нас.

— У тебе, Додо, інше завдання, — заперечив Гліб.

Ми вибігли на подвір'я відділу, залишивши посмутнілого Гветадзе біля чергового.

Скорич, Махов і я сіли в наш «уазик». Вискочили на вулицю. За нами — машина з оперативниками. Я подивився на годинник — 19.51. Підрахував: хвилин десять-п'ятнадцять Чорнуха йтиме до зупинки, поки дочекається автобуса — збіжить іще стільки ж. Отож ми встигнемо — до вулиці Канатної всього вісім кілометрів.

Швидко дісталися околиці міста. Не відчував ні втоми, ні вечірньої задухи. Аби тільки зійшов Чорнуха на своїй зупинці. Загалом уже не мало ніякого значення, де він зійде. Тепер не втече. В «уазику» заговорила рація, і Скорич узяв мікрофон.

— Товаришу майор, він сів у автобус… Автобус рушив…

Ось і Канатна. Оперативники загальмували неподалік від критої зупинки, а ми в'їхали на вулицю. Діяли за планом: поминули дім Чорнухи й стали під парканом метрів за п'ятсот од нього. Звідси добре проглядалася вулиця аж до її початку. У квадраті відкритого простору, мов на екрані, мигтіли машини. Ми мовчки дивилися туди.

Коли на тихій вулиці з'являвся перехожий, приглядалися до нього — Чорнуха чи ні? А перехожих траплялося небагато, бо час пізній і мешканці Канатної були вдома: поралися на присадибних ділянках, майстрували на подвір'ях, хтось виставив на двір динамік, і сонливий спокій околиці почав здригатися від ритмічної музики.

— Тринадцятий, тринадцятий… — заговорила рація.

— Слухаю, — озвався майор.

— Вони зійшли, направились у вулицю.

— Добре. Їдьте за ними, — розпорядився Скорич.

На початку вулиці вигулькнуло дві постаті: одна темно-сіра, друга чорна з білою головою. Вони, подружжя. Скорич оглянувся на мене, і я без слів зрозумів його.

— Чорнуха з дружиною, — пошепки підтвердив.

Дмитро Юхимович кивнув. Ми прикипіли до них очима. Дем'ян тримав руки в кишенях штанів, ступав поважно, як людина, що знає собі ціну. Піджак на ньому розстебнутий, і під картатою сорочкою округлювалося черевце. Харитина на кілька кроків позаду, її праву руку відтягувала чорна господарська сумка. Жінка щоразу зводила вільну руку до обличчя — мабуть, витирала піт. Залякана, затуркана, вона дріботіла за чоловіком безголосою тінню.

— Миколо, он бачиш пару? — запитав у Бунчука майор і продовжив: — Порівняйся з ними, коли вони опиняться біля зеленої хвіртки. Зрозумів?

— Так точно, — і сержант увімкнув запалювання.

«Уазик» поволі рушив. Чорнуха наближався. За його спиною з'явилася машина з оперативниками. Тепер шлях до втечі відрізано: вулицю заблоковано.

«Дем'ян не оглядався і не звертав уваги на нашу машину, що сунула вибоїстою дорогою. Він збив кашкета на потилицю — був задоволений своєю роботою. Я вже виразно бачив його червонощоке обличчя, і мені здавалося — Чорнуха усміхався. Харитина стомлено пленталася за ним. Вони не розмовляли — прошкували, мов