Василь Дмитрович Слапчук - Книга забуття

Доля правди в словах Ґете є, але це слова чиновника, а не поета. Мені ближчий Стендаль, котрий говорив про щастя, яке відчуваєш, коли не командуєш і коли тобою не командують.

— Якщо вертольоти не підтримають — хреново нам буде, — зауважую.

Наїм мовчить, але вираз злості так і не сходить із його коричневого обличчя.

Беремося за АГС, несемо його, не знімаючи зі станка, вхопивши обабіч, наче п’яну лярву попід руки. Міняючи позиції й ведучи вогонь, рухаємося вперед. На одному місці довго не затримуємося, аби по нас не пристрілялися.

Аж поки, врешті, опинилися на цьому майданчику. Гіршу позицію ще треба пошукати — жодного прикриття. А ми, як у дурному кіно, виперлися на всезагальний огляд і демонструємо власну невразливість.

Мені пригадується шкільний завуч на прізвисько Цап, його лиса голова. Я на цьому майданчику почуваюся, наче блоха на просторій лисині Цапа.

Наїм стріляє, наче грається. Точніше, не грається, а грає. Якусь свою партію на інструменті, що претендує на соло. У якомусь тільки йому зрозумілому порядку, чергуючи одиночні постріли з короткими й довгими чергами.

Я стріляю одиночними. Не тому, що набої економлю. Засікаю спалах пострілу й луплю в одну точку. Навіть якщо дух стріляє з амбразури, однаково є шанс влучити.

АГС мовчить. Наїм дивиться на мене в очікуванні, ніби сподівається, що я зараз зніму панаму й жестом фокусника виволочу йому звідти стрічку, набиту вогами.

— Немає й не буде, — кажу йому тоном продавщиці гастроному, в якої закінчилася ковбаса.

Наїм легенько плескає по тілу АГСа — так плескають пса, знімаючи з нього повідець і відпускаючи погуляти. А потім відкидається на спину. Дивно бачити солдата, який лежить під кулями не долічерева, як усі, а горілиць. Вражаюча картина. Цей епізод закарбувався в моїй пам’яті саме як картина.

Перекотившись кілька разів по землі, Наїм опиняється біля мене. Просить автомата.

— Зараз повернуся.

Я неохоче віддаю. Це єдиний раз, коли я під час бою віддаю свою зброю в чужі руки.

У цю мить я перетворився на голого чоловіка, на якому зійшлися тисячі поглядів. Без зброї я почувався абсолютно беззахисним. Хоча насправді автомат жодним чином не міг мене захистити від ворожих куль. Будь-який великий камінь чи дерево, за якими я зміг би заховатися, послужили б для цієї мети значно краще. Противник вів вогонь настільки щільний, що утримував від наступу весь наш батальйон (приблизно триста бійців); рятувало тільки те, що відстань, із якої ми перестрілювалася, не давала змоги бити прицільно. І вони, і ми брали шквалом — кількістю. По мені стріляли (або ж умій бік), либонь, більш ніж десяток чоловік (клятий АГС привернув їхню увагу, і вони «гасили» точку), то ж відстрілююся я чи відмахуюся лопухом — однаково. Я це навіть тоді чудово розумів. Проте автомата в руках для впевненості дуже бракувало. Зброя створює ілюзію невразливості — здається, що зі зброєю ти спроможний контролювати ситуацію.

Наїм і справді повернувся досить швидко. Проте без мого автомата. Але з чужим кулеметом.

— Автомат де? — Тривожуся.

Відмахується.

— Зараз принесуть.

Прилаштовується стріляти.

— Кулемета де взяв?

— Там.

Дає першу чергу.

Потім до нас приєднався взводний. Він підмінив Наїма за кулеметом, а Наїм кудись зник. Опісля Плашков також подівся. Стріляючи з кулемета, у паузах між чергами, я чув, як позаду в кущах матюкають власника кулемета (здається, це був туркмен із сьомої роти), змушуючи його вилізти зі сховку й зайняти місце за кулеметом. Нічого їм не вдалося. Тому якийсь час я зоставався кулеметником, аж поки хтось, не пам’ятаю хто, доправив мені мого автомата, і я з легкою душею спихнув комусь, не пам’ятаю кому (але не господареві), чужого кулемета.

А пістолета навіть у руках не тримав.

Хоча, згідно з наказом прапорщика Бледьонова, — мусив би.

Коли були присутні обидва командири взводів, то зазвичай командував усіма наш прапорщик (до 23 лютого йому присвоїли звання старшого прапорщика). Він був старшим за віком, досвідченішим і жорсткішим. Уже мав поранення й медаль «За відвагу». Отож він звелів, аби в темну пору доби кожен, хто йде до вбиральні, брав із собою пістолет, оскільки були випадки зникнення солдат прямо з бригади.

Щоб добратися до солдатського клозету, потрібно було вибратися з-поміж наметів, пройти через невеликий плац, що межував із якимсь болотом, порослим очеретом чи лепехою, чимось густим і високим, де і за дня могли духи водитися. Вбиральня ця, можливо, і мала дещо спільне з тією, яку Ремарк описав у романі «На західному фронті без змін», проте зовсім не нагадувала тих японських туалетів, про які писав Танідзакі в есеї «Похвала тіні». Танідзакі прямо таки замилуваний: «Кімнати для чайної церемонії також мають свої добрі сторони, але японські вбиральні воістину влаштовані так, щоб у них можна було відпочивати душею». Ось так, ні більше, ні менше. І трохи далі: «Складно передати словами той настрій, коли перебуваєш тут у півмороку, ледь-ледь осяяному відображенням від паперових рам світлом, і віддаєшся мріям або милуєшся через вікно краєвидом саду. Письменник Сосекі однією із насолод вважав проведення часу у вбиральні вранці й називав це різновидом фізіологічного задоволення. Для досягнення цього задоволення немає ідеальнішого місця, ніж японська вбиральня…». А ось Ремарк: «На правому боці галявини збита з колод велика солдатська вбиральня — на совість збудована будівля під дахом… Я досі пам’ятаю, як ми стидалися спершу, коли новобранцями жили в казармах і нам уперше довелося користуватися загальною вбиральнею. Дверей там немає, двадцять чоловік сидять поруч, як у трамваї, їх можна охопити одним поглядом — адже солдат завжди повинен бути під наглядом». Схожий мотив знаходжу в «Щоденниках дивної війни» Сартра, який стверджував, що воїнський труд не приносить жодної радості, оскільки його глибинний сенс полягає в «ніщо» й смерті, відтак людина не може врятуватися ідеєю праці й дозволяє ставитися до себе, як до машини: «Проте наша машинна нагота — це