Борис Крумов - Варіант №1. На альпійській верховині

— Я ж сказав тобі — не вірю, що ти звір.

Він так сильно гахнув кулаком по столі, що аж дошка тріснула посередині. Схопився, заскреготів зубами, мені навіть здалося, що він стогне, мов поранений хижак.

— Не був… я не був звіром! Я є, паничку, я є звір, і совість моя не заспокоїться, поки не знищу кількох комуністів у Болгарії! Так пишуть ваші газети про мене, і ти не можеш думати інакше. Я звір!

Він озирнувся, шукаючи щось, і це могло бути тільки пістолетом або ножем, але він кинувся до шафи, дістав пляшку болгарської сливовиці, налив дві чарки й одну штовхнув до мене. Це було і запрошення, і тост. Я не торкнувся ракії, а він вихилив свою й крикнув:

— Пий! Бо саме зараз пристукну тебе!

Я ковтнув.

— Я не був звіром… Я є звіром, пане, і це тобі добре відомо, бо ти вивчив моє досьє, розпитував людей про мене…

— Так.

— … а після втечі я не раз повертався до Болгарії.

— І про це знаю.

— То чого ж ти улещуєш мене, що я не звір? Я потрапив у руки здирників, які прийшли чортзна-відки, щоб втручатись у наше життя!..

Він ухопився руками за стіл, неначе збираючись кинутися на мене. Я обережно торкнувся його правиці. Відчувши дотик, Борсук здивовано глянув на мене, змигнув, знову налив собі чарку й заговорив про свої злигодні.

Ми повкладались на світанні — він на тапчані в кухні, я — на ліжку в спальні. Я боявся спати, але не витримав. Ранком відчув чийсь погляд.

Хай простить мій тезко, який вихваляється інтуїцією. Кожен більшою чи меншою мірою має такі здібності. Маю їх і я, тому відчув погляд і рвучко підвівся. Борсук сидів верхи на стільці, зіпершись підборіддям на його спинку, і не спускав з мене погляду. Я устав, а він похитав головою:

— Спиш, як немовля. Наче нічого й не снилось тобі — ані куля, ані ніж. Я дивився на тебе і дивувався, чому не прибив тебе звечора.

— Можеш надолужити зараз.

— Та ні, вже пізно.

— І зараз ніхто не довідається.

— Не в тому річ… Роз'ятрив ти старі рани в моїй душі.

— Наскільки пригадую, не я, а ти проговорив усю ніч.

— Байдуже, хто говорив більше. Ти мені задурив голову ще тоді, коли я міг порішити тебе тихцем, а ти й оком не змигнув. І потім… не був я звіром… Слухай, хай йому чорт, що було, то було, ти скажи мені інше. В Болгарії в мене багато родичів, чхав я на них, душа в мене болить за дочку, за неї я ладен горлянку перегризти! Дозвольте їй приїхати сюди, щоб я не пробирався туди, бо, як піду, можуть і мене порішити, але перед тим я приб'ю не одного й не двох.

— Я поклопочусь перед нашими органами, щоб їй дозволили приїхати.

— А якщо я затримаю її тут?

— Не маєш права.

— Хто, я не зможу затримати свою дочку?

— Певно, спробуєш, але вона не залишиться.

— Никулинка не залишиться із своїм батьком? Ти, пане, не знаєш її. Вона моя кровинка, а кров — то не водиця!

— Боюся, що ти маєш хибне уявлення про свою дочку. Вона не тільки на словах, а й на ділі засуджує таких, як ти.

— Ха, я чув уже такі балачки, але ж то ваша пропаганда. Ти посприяй їй, а тоді поговоримо.

За два тижні дочка його приїхала, і він зустрів її на вокзалі.

А ще через два дні чергового у представництві, де я працював, розбудив на світанні тривожний дзвінок. Він відчинив двері й ще не збагнув, що трапилось, як повз нього проскочила дівчина з опухлим лицем, у розідраному одязі, у взутті на босу ногу. Впала на топчан у холі, й там я побачив її — вона вся здригалася від глухого плачу. Спробував заспокоїти дівчину, але вона наче й не чула мене.

— Він втратив усе… те, що я запам'ятала з дитинства… усе втратив! Я не можу залишатися з ним. Допоможіть мені повернутися до Болгарії. Прошу вас, не залишайте мене тут! — і знову заридала.

Десь за годину подзвонив Борсук. Я запросив його прийти, він відмовився. Боявся, певно, щоб ми не заарештували його — хоча досі нічого такого не бувало. Коли ж я зустрівся з ним у кафе, він одразу запитав:

— Вона у вас?

— Так.

— Ну?

— Просить відправити її до Болгарії.

— А ви не можете її переконати?

— Навіть коли б і спробували, нічого не вийде.

— Вона втекла і навіть одягу не взяла. Ось він, у валізі. Холодно, а вона ж…

— Ми вже купили їй дещо.

— Нічого, хай усе бере. Та й не залишайте в мене її речі, бо я збожеволію від муки. Єдину людину мав на світі, а тепер!.. Нікого, нікого в мене не лишилось!..

— Залишились в тебе ми, Недялко, а тут ми — Болгарія!

— Ех, ви… — махнув рукою і пішов.

Це була моя остання відкрита зустріч з Борсуком. Пізніше ми бачилися з ним подалі від людських очей, бо не хотіли афішувати наші зв'язки…

Мій тезко Наско Розвідник-перший, дарма що не найскромніший у світі, все ж приховав сіль цієї історії.

Якось