Ерік Ларсон - Диявол у Білому місті
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Спочатку Ферріс здебільшого переймався тим, чи може він отримати достатньо сталі для будівництва своєї машини. Проте він розумів свою перевагу над іншими людьми, які збираються будувати щось геть нове. Завдяки роботі в компанії з інспектування сталі він знав більшість сталевих компаній країни, їхніх голів і продукцію, яку там виробляли. Він міг використовувати їхню підтримку й розподіляти замовлення між кількома різними компаніями. «Жодний цех не міг узятися за виконання всіх робіт, тож контракти були розподілені між десятком різних фірм, кожну з яких я вибрав за відповідність якійсь конкретній частині роботи», — сказано в документах компанії Ферріса. Ферріс також командував цілою армією інспекторів, і ті оцінювали якість кожного компонента, щойно він вироблявся. То виявилося життєво важливою перевагою, оскільки оглядове колесо являло собою складну структуру з 100 000 частин — від маленьких гвинтиків до гігантської осі, яка на час її виробництва фірмою «Bethlehem Steel» виявилася найбільшою річчю, відлитою на її заводі. «Абсолютна точність була необхідна, оскільки небагато які деталі можна було змонтувати до того, як їх доставлять на територію, а помилка на маленьку частинку дюйма могла виявитися фатальною».
Колесо, яке уявляв собі Ферріс, складалося, власне, із двох коліс, розташованих на осі на відстані трохи більш як 9 метрів. Спочатку Бьорнема налякало те, що споруда на перший погляд видавалася дуже нетривкою. Кожне колесо, по суті, являло собою гігантське велосипедне колесо. Тонкі — 6,3 см завтовшки — залізні спиці завдовжки по 24,4 метра на кожному з коліс з’єднували його óбід із маточиною — «павуком», закріпленим на осі. Розпірки й діагональні спиці між двома колесами надавали конструкції міцності, майже такої, як у залізничного мосту. Ланцюг вагою дев’ять тонн з’єднував зірочку на осі з двома зірочками, які обертали два парові двигуни по тисячі кінських сил. З естетичних міркувань, котли будуть розташовані на відстані понад двісті метрів від колеса, поза територією «Мідвею», пара мала подаватися на двигуни підземними трубами 25-сантиметрового діаметра.
Принаймні так проект виглядав на папері. Проте самі тільки земляні роботи й закладання фундаменту вже виявилися значно важчими, ніж очікували Ферріс і Райс, і попереду маячили ще серйозніші перешкоди, передусім нелегке завдання встановити оту величезну вісь на вісім веж. Разом з усім, що до неї приєднувалося, вісь важила 64 340 кілограмів. Нічого важчого ще ніколи не підіймалося, тим паче на таку висоту.
Олмстед у Брукліні отримав телеграмою новину: Гаррі Кодмен помер. Кодмен, його протеже, якого він любив, як рідного сина! Чоловіку було лише двадцять дев’ять років. «Ви, напевно, ще почуєте про нашу велику катастрофу, — писав Олмстед своєму другові Ґіффорду Пінчоту. — От і зараз я стою коло розбитого корабля і навіть гадки не маю, коли він знову зможе попливти…»
Олмстед тепер зрозумів, що має керувати готуванням виставки самостійно, але почувався він значно менш готовим до цієї справи, ніж будь-коли. Разом із Філом, братом Гаррі, він приїхав до Чикаго на початку лютого — і побачив місто, скуте жорстоким 22-градусним морозом. 4 лютого він уперше сів за стіл Кодмена і виявив, що той завалений стосами рахунків та меморандумів. В Олмстеда боліло й шуміло серце. Він застудив горло. На душі в нього була глибока журба. Зараз він не відчував у собі сил розгребти паперові завали Кодмена та взятися за керування ландшафтними роботами на виставці. Він спитав свого колишнього асистента Чарльза Еліота — нині одного з найкращих ландшафтних архітекторів Бостона, — чи не міг б той йому допомогти. Дещо повагавшись, Еліот дав згоду. Приїхавши в Чикаго, Еліот одразу побачив: Олмстед хворий. Увечері 17 лютого 1893 року, коли над Чикаго шаленіла завірюха, Олмстед лежав під наглядом лікаря у своєму номері.
Того самого вечора Олмстед писав до Джона в Бруклін. Кожна сторінка його листа сповнена втоми й смутку. «Схоже, настав час, коли я вже ні на що не годжуся, — писав він. Робота в Чикаго починає виглядати геть безнадійно… Стан речей дуже простий: ми не зможемо виконати тут свого обов’язку».
На початку березня Олмстед з Еліотом повернулися до Брукліна. Тепер Еліот став повноправним партнером маестро, і фірма дістала назву «Олмстед, Олмстед і Еліот». Роботи на виставці все ще робилися із запізненням і викликали велике занепокоєння, проте стан здоров’я Олмстеда та його інші справи змусили його залишити Чикаго. З глибокими недобрими передчуттями Олмстед залишив виставкові справи на свого уповноваженого Рудольфа Ульріха, який втратив його довіру. 11 березня Олмстед надіслав Ульріхові довгого листа із вказівками.
«Я ще ніколи в житті, в жодній із моїх численних праць, де мав широкі повноваження, не довіряв стільки речей помічникові чи співробітникові, — писав Олмстед. — Але в тих складних обставинах, у яких ми опинилися через смерть містера Кодмена та моє погане здоров’я, а також постійний тиск моїх інших обов’язків, я більш ніж будь-коли схильний прийняти такий спосіб дій зараз і надалі. Проте мушу зізнатися: я не можу зробити це без великих хвилювань».
Він дав чітко зрозуміти, що причина отих хвилювань — Ульріх, а точніше, його «органічна схильність» втрачати з поля зору загальний план і розпорошуватися на дрібні завдання, які краще доручати підлеглим. Ця риса, якої боявся Олмстед, робила Ульріха вразливим для вимог інших офіційних осіб, особливо Бьорнема. «Ніколи не забувайте, що наша особлива відповідальність як ландшафтних митців стосується передусім широкого, загального краєвиду виставки, — писав Олмстед (курсив його). — Цей обов’язок полягає
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Диявол у Білому місті», після закриття браузера.
