Петро Мірчук - Нарис Історії ОУН

коней, плугів, хліборобського приладдя чи машин, але на час польових робіт спрягалися з сусідами і спільно орали, засівали, косили і виконували хліборобські роботи на приналежній для їхнього користування земельній площі. Згідно з декретом ВУЦВК від 26.5.1919 р., з прибутків ТСОЗ-у можна було купувати коні і хліборобські приладдя на власність товариства. Приходи розділялися селянам відповідно до кількости землі, до обсягу виробленої людської праці і використання живого і мертвого інветара. Часами розподіляли їх на кількість членів родини.

Радгоспи – „радянські господарства”, державні маєтки, це була явна форма етатизації землі для продукування спеціяльних галузей хліборобства. Місце поміщиків і панських „економів” заступили управителі, назначені державою, гостріші в вимогах і контролі праці за попередників. Працюючі в цих державних маєтках селяни осталися далі тим, чим передше були в панських промислових маєтках – наймитами. Переміна з панських на державних наймитів не дала їм ніякого, навіть теоретично-фіктивного, права впливати на господарку маєтків, у яких вони зосталися на службі, ані на висоту своєї власної заробітньої платні, бо вони були позбавлені навіть права штрайку, як засобу законної оборони. В Україні на маєтках поміщиків і цукрозаводчиків утворено в 1919 році перші 174 радгоспи. Вони вирощували насіння цукрового оуряка та самі буряки для цукрової фабрикації. Пізніше, в степових районах, творено зернові й тваринницькі радгоспи.[52]

Отже шлях до заведення невільництва на селі почався для большевицької Росії з невдач. Спротив населення був завеликий. Москві не вдалося з першого маху на окупованій Україні загнати селянство в первісні комуни. Придумана вступна форма державного закріпачення селянства, ТСОЗ-и, залишала селянам забагато свободи і була незадовільним знаряддям його узалежнення й експлуатації. Державні зразкові господарства – радгоспи – як засіб пропаґандивного заохочення селян перейти на колективну форму господарювання, тим заохоченням не стали, ще й коштували державу великих піклувань і капіталовкладів.

Від „добровільної” до примусової колективізації

Після невдач з комунами і ТСОЗ-ами, XV з'їзд ВКП(б) в грудні 1927 року ухвалив запровадити „добровільну колективізацію сільського господарства”, але селяни не хотіли добровільно йти до колгоспів. Посівна площа колгоспів і радгоспів становила в 1927 році всього 1,7%. В 1929 році большевики, приготовивши заздалегідь кадри апарату терору, рішилися завести насильну колективізацію і видали в тому напрямі відповідні постанови й укази,[53] а крім цього таємні адміністративні накази, що встановили, скільки в районі треба „розкуркулити господарств”, в якому часі, і яких підозрілих осіб разом з родинами треба винищити. Якраз фізичне винищення було першим завданням. На попередніх голодових катастрофах організатори народовбивства вивчали способи, як перешкоджати заходам голодуючих рятувати себе від смерти.

Свіжу нагоду для випробувань метод, як поглибляти голодову катастрофу, приніс большевикам голод у 1928-29 роках.

Примусові закупи хліба за безцін в 1928 році

Хоч 1928 рік приніс Україні неврожай, бо через пізні морози на весну вимерзло 80% озимини, а літня спека знищила також ярі посіви і було ясно, що Україні не вистачить хліба для своєї людности, то комуністична влада вже на весні 1928 р. силою примусила селян продавати хліб по державній ціні тільки кооперації, отже значно нижче від нормальних цін і примусово купувати високі державні позики. Рада комісарів України аж 12.11.1928 повідомила, що голодова катастрофа набрала великих розмірів, що в Україні є 76 неврожайних районів з 732 тисячами селянських господарств і ствердила, що „стан людности недорідних районів є дуже тяжкий”. Але, проте, вона не спинила дальшої насильної скупки хліба, за допомогою „надзвичайних мір”. У висліді цих насильств до місяця липня держава здерла з неврожайної України хлібних запасів на 32,8% більше, ніж у попередньому році.

Випродаж селянської худоби

Нестача харчевих запасів викликала паніку і селяни стали випродувати худобу, щоб купити собі хліба в містах по твердій ціні. Це з одного боку спричинило знижку цін на худобу й м'ясо і зубожіння селян, з другого – викликало поліційні репресії проти селян „як спекулянтів”. Селян при виїзді з міста ревідовано і відбирано їм куплений хліб і муку. В 1929 р. заведено карткову систему. Право купувати хліб в місті мав тепер тільки „організований споживач”, а голодні селяни, як „неорганізовані”, не могли в місті хліба купити.

Голодне селянство продавало, або різало свою худобу – коні, корови, вівці – і продавало солоне м'ясо, а наслідки були такі, що на весну не було чим орати і що засівати. Загроза нового голоду однаково не ломила людей іти в колгоспи. З початком 1929 р. закладено в Степовій Україні 24 колгоспи і запляновано заложити ще 135 із 2 000 родин та 27 700 га посівної площі.[54]

В голодних областях України большевики забезпечили спеціяльною і таємною мережею постачання харчування свого поліційного, партійного й адміністраційного апарату.

Масові вивози на Соловки

Початок винищування української людности припадає на 1929 рік, рік „великого перелому”. Політбюро ВКП(б) висунуло гасла: „знищення куркуля як кляси”, „колективізації сільського господарства” та „індустріялізації країни”.

Також і перше гасло було брехливе. „Куркулі”, тобто заможні селяни, були вже винищені на Україні в 1918-21 роках. Багатоземельним селянам відібрано тоді землю, або заслано за „бандитизм”. В колишніх куркульських господарствах осталося не більше 8-10 десятин землі, яку обробляли родинною працею, без наймитів, рештки колишніх заможніх селян. На практиці наступ на „знищення куркуля як кляси” був спрямований на знищення середньо-заможніх („середняків”) і бідних господарів, запідозрілих у ворожості до большевицького режиму. Незалежно від незаможности їм пришивано, що вони є „підкуркульники”. Сотні тисяч селян вивезено на загибель у сибірську тайґу і на соловецькі острови. „Знищення куркуля як кляси та підкуркульників розумілося просто як фізичне винищення людей... з політичних міркувань ... При чому під час цього фізичного винищення не щадили ні дорослих, ні старих, ні дітей” – пише Дмитро Соловей.[55]

Твердий спротив села і большевицький відворот

Терор під час примусової колективізації в 1929-1930 роках набрав найгостріших форм на українських селах в Україні, на Кубані, Донщині, в Туркестані. Українські селяни відповіли протитерором.

В ці роки відбулася генеральна проба, як організувати в чергові роки народовбивство при помочі голоду.

„На Україні – пише В. Уваров – в період хлібозаготівельної кампанії 1928/29 р. куркулі підпалювали колгоспні і радгоспні будівлі, державні зсипні пункти, організовували вбивства партійних і радянських працівників, колгоспників і сільських активістів. Так, VII окружна партійна конференція Українського військового округу (травень 1930 р.) відзначала, що у 1929 р. в республіці було 1