Герберт Уеллс - Війна світів. Фантастичні романи

відмежовували яр від моря. Звідси став я приглядатися до тварино-людей, силкуючись зрозуміти з їхньої поведінки, як вплинули на них смерть Моро й Монтгомері та знищення Дому Страждання. Тепер я усвідомлюю все безглуздя своєї нерішучості. Коли б я повівся так само мужньо, як і на світанку, й не дав своєму духові ослабнути у самотніх роздумах, я міг би захопити вільний скіпетр Моро і правити звіриним людом. Та я втратив слушну нагоду, і вони почали вважати мене подібним до себе.

Десь там перед полуднем побачив я декількох тварино-людей; посідавши навпочіпки, вони грілися на гарячому піску. Владний голос голоду й спраги переміг мій страх. Я вийшов із-за кущів і з револьвером у руці попростував до тих постатей. Одна з них,— жінка-вовчиця,— повернула голову і вп’ялась у мене поглядом, а за нею й інші. Ніхто й не думав підводитись чи привітати мене. Я ж був занадто стомлений і- знесилений, щоб домагатися цього від них, і знову пропустив сприятливий момент.

— Я хочу їсти,— підходячи ближче, сказав я таким тоном, ніби виправдувався.

— Харчі в хижках,— сонно буркнув кнуро-бик і відвів од мене погляд.

Я пройшов повз них і спустився в темряву й сморід майже безлюдного яру. В якійсь порожній хижці я поласував кількома плодами, а тоді завалив брудним, напівгнилим гілляччям та хмизом вхід і ліг обличчям до нього, тримаючи в руці револьвер. Знемога останніх тридцяти

гjдин взяла своє, і я поринув у чутливий сон, сподіваючись, що якби сюди йшли, то накидана купа гілляччя наробить такого шуму, який не дасть заскочити мене зненацька.

XXI. Тваринний люд повертається до попереднього стану

Таким чином я став однією з тварино-людей на острові доктора Моро. Коли я прокинувся, довкола було темно. Моя забинтована рука боліла. Я сів, спочатку не розуміючи, де це я. Знадвору чулися грубі голоси. Тоді я помітив, -що мою барикаду розібрано і вхід до хижки вільний. Але револьвер і досі у мене в руці.

Я почув чиєсь дихання й помітив, що хтось, зіщулившись, лежить поряд зі мною. Я затамував дух, силкуючись розгледіти, що воно таке. Воно повільно, дуже повільно, ворухнулося. Потім щось м’яке, тепле й вогке пройшлося по моїй руці.

Всі мої м’язи напружилися. Я відсмикнув руку. Мало це скрикнувши від жаху, я, однак, встиг вчасно збагнути, в чому річ, і не спустив курка.

— Хто це? — запитав я хрипким шепотом, усе ще цілячись, з револьвера.

— Я, володарю.

— Хто ти?

— Вони кажуть, що вже нема володаря. Та я знаю, я знаю. Я відносив у море тіла тих, кого ти вбив. Я твій раб, володарю.

— Ти той, кого я зустрічав на березі? — запитав я.

— Той самий, володарю.

Це створіння, очевидно, було досить вірне — інакше б воно любісінько могло напасти на мене, коли я спав.

— Гаразд,— сказав я, простягуючи йому руку, щоб воно знову її лизнуло-поцілувало. Я починав розуміти, що означала його присутність, і це надало мені сміливості.

— А де решта?

— Вони дурнуваті. У них нема розуму,— відповіла собако-людина.— Вони зараз там розмовляють. Вони кажуть: «Володар помер; Другий, котрий з батогом, помер. Той Третій, що ходив у море, такий самий, як і ми. Тепер над нами нема володаря, нема батога, нема Дому Страждання. Цьому настав край. Ми любимо Закон і будемо .жити за ним, але для нас назавжди щезли страждання, володар та батіг». Так кажуть вони. Та я знаю, володарю, знаю.

Я намацав у темряві голову собако-людини і погладив її.

— Гаразд,— сказав я вдруге.

— Скоро тц. їх усіх повбиваєш.

— Так,— відповів я,— скоро я їх повбиваю, через кілька днів, після деяких подій. Усіх повбиваю і лише декого помилую.

— Володар убиває того, кого володар захоче вбити,— сказала собако-людина з відтінком задоволення в голосі.

— Нехай вони ще більше грішать,— сказав я,— нехай біснуються, доки настане їхня година. І хай вони не знають, що я володар.

— Воля володаря найсолодша,— сказала собако-людина, з надзвичайною кмітливістю, властивою собачій природі.

— Один уже нагрішив досить,— промовив я,— і я його скараю, коли зустрінуся з ним. Я тобі гукну: «Це він». Гляди мені, щоб ти кинувся на нього. А зараз я піду до чоловіків і жінок, які вже зібралися.

На мить постать собако-людини закрила вихід, і в хижці стало й зовсім темно. Я вийшов слідом і зупинився приблизно там, де помітив Моро та його хорта, які гналися за мною. Тільки тепер була ніч, навколо чорнів яр, загиджений нечистотами, а ззаду, на тому місці, де тоді зеленів освітлений сонцем схил,— тепер червоним, полум’ям палало вогнище, а біля нього туди й сюди сонно ворушилися карикатурні, згорблені постаті. Верхів’я дерев віддалік повиті були темною пеленою густого віття. За яром сходив місяць, і випари, що завжди валували з вулканічних розколин, темною смугою затінювали його обриси.

— Іди поруч,— сказав я собако-людині, щоб підбадьоритися, і ми разом стали спускатися вузькою стежкою, майже не звертаючи уваги на невиразні постаті, що виглядали із своїх хижок.

Ніхто з тих, що сиділи біля вогню, не привітав мене. Більшість із них зухвало підкреслювала свою байдужість. Тут зібралося загалом, певно, двадцятеро тварино-людей,. що сиділи навпочіпки і дивилися на вогонь або ж розмовляли між собою.

— Він помер, він помер, володар помер,— було чути праворуч від мене голос мавпо-людини.— Дім Страждання — нема Дому Страждання.

— Він не помер,— голосно сказав я.— Він і тепер стежить за нами.

Це приголомшило їх.- Двадцять -пар очей метнулися на мене.

— Дім Страждання зник,— провадив я далі.— Та він повернеться знову. Ви не можете бачити володаря, та він чує з неба кожне ваше слово.

— Правда, правда,— підтвердила собако-людина.

Упевнений тоін мого голосу спантеличив їх. Тварина

може бути хижа й хитра, але до брехні здатна лише людина.

— Людина з перев’язаною рукою говорить'химерні речі,— заявила одна з тварино-людей.

—