Жюль Верн - 20 000 льє під водою

мене мороз пробіг по шкірі), їм треба спершу перевернутися на спину… А я тимчасом не спатиму…

Отже, щодо гарпунера я не помилився, він спав і марив, як би вийти на полювання, де здобиччю можуть мути морські хижаки. Цікаво, що скаже Консель.

— Ну, а ти, Конселю? Як тобі ідея прогулятися пліч-о-пліч з акулами?

— Я говоритиму правду пану професору, якщо він не заперечує, — почав Консоль, як завжди, здалеку.

Я мовчки чекав.

— Якщо пан професор зважується йти на акул, — заявив Консель, — то як можу я, його вірний слуга, не піти з ним!

«Щасти нам! — подумав я. — Виявляється, я погано знаю Конселя!»

Розділ третій

Ціна перлини — десять мільйонів

Рішення було прийняте одноголосно. Настала ніч, і я ліг спати, не засиджуючись над книжками, бо треба було рано вставати. Спав я, ясна річ, погано. Акули були основними примарами моїх сновидінь, які важко назвати приємними. Під враженням від снів тієї ночі я для себе вирішив, що хоча не існує такого правила, за яким би утворювалося французьке слово «акула» — reguin — від латинського слова reguiem — «панахида», проте така мовна трансформація цілком логічна.

Наступного дня о четвертій годині ранку мене розбудив матрос, якого прислав капітан Немо. Я хутко скочив на ноги, одягнувся і поквапився до вітальні.

Капітан Немо вже був там.

— Пане Аронаксе, — звернувся він до мене, як завжди опускаючи церемонію привітання, — ви готові?

— Так, звісно.

— Прошу йти за мною.

— А мої супутники, капітане?

— Їх уже попередили, вони чекають на нас.

— Ми зодягнемо скафандри?

— Поки що ні. Я не хочу, щоб «Наутилус» підходив занадто близько до цих берегів, адже безпосередньо до Манарського мілководдя ще досить далеко. Я наказав спорядити шлюпку, нею ми дістанемося до мілини, і це значно скоротить нашу переправу. Водолазні апарати і костюми вже у шлюпці, ми вдягнемо їх безпосередньо перед зануренням у воду.

Капітан Немо підвів мене до центрального трапа, який вів на палубу. Нед Ленд і Консель вже чекали нас там і мали щасливий вигляд перед цією «веселою прогулянкою».

У шлюпці, спущеній на воду, було п'ятеро матросів з команди «Наутилуса». Вони мали управляти шлюпкою і супроводжувати нас до місця призначення.

Ще не світало. Небо було затягнуте густими хмарами, крізь які ледь пробивалися лише найяскравіші зорі. Я шукав очима землю, але заледве зміг розгледіти лише частину небокраю, від південного заходу до північного заходу. «Наутилус», пройшовши за ніч уздовж західного узбережжя Цейлону, тепер став поблизу входу у бухту, або, точніше, затоку, утворювану берегами двох островів: великого Цейлону і меншого Манара. Там, під темними водами, причаїлися рифи, невичерпні перлові поля, що розляглися майже на двадцять миль.

Капітан Немо, Консель, Нед Ленд і я зайняли місця на кормі шлюпки. Один із матросів став до стерна. Четверо його товаришів взялися за весла. Нарешті ми відчалили.

Шлюпка тримала курс на південь. Веслярі працювали злагоджено, проте неквапом. Я помітив, що весла піднімалися кожні десять секунд, як це практикується у військово-морському флоті. А тоді, коли шлюпка пливла за інерцією, було чути, як бризки з весел капали на темні води, утворюючи немовби піну розплавленого свинцю. Легкі брижі, що докочувалися з відкритого моря, легенько погойдували нашу шлюпку, а гребінці хвиль розбивалися об її ніс. Ми мовчали. Про що думав капітан Немо? Може, про те, що земля, така мила для нас і ненависна для нього, вже аж надто близько. А канадець, мабуть, навпаки, думав, що вона ще занадто далеко. А щодо Конселя, то він тут просто супроводжував мене. А про що тоді думав я? Про перли і їхніх грізних стражів — акул.

О пів на шосту, з першими променями вранішньої зорі, на небосхилі вималювалася чітка лінія гір. Низький східний берег поступово переходив у південний гористий. Тепер ми перебували за п'ять миль від острова, і його береги все ще зливалися з лінією свинцевого моря. Воно було пустинне. Не було ні шлюпки, ні водолазів. Гробова тиша панувала в краю шукачів перлів. Капітан Немо мав рацію: ми прибули сюди зарано.

О шостій ранку, раптово, що притаманно тропічним країнам, які не знають вечірніх заходів сонця та вранішньої зорі, настала ясна днина. Сонячні промені усі разом прорвалися крізь запону хмар, що заслали небокрай.

Тепер я чітко бачив землю і навіть окремі дерева на березі.

Шлюпка наближалася до острова Манар, берегова смуга якого заокруглювалася з південної сторони. Капітан Немо підвівся з лавки і почав вглядатися у морську далечінь.

За його знаком кинули якір, але довелося витравити не більше одного метра якірного ланцюга, оскільки у цьому місці перлова відмілина лежала неглибоко під водою. Але відплив підхопив нашу шлюпку і відніс її у відкрите море, наскільки дозволяв якірний ланцюг.

— Ось ми і приїхали, пане Аронаксе, — сказав капітан Немо. — Бачите цю бухту? Через місяць тут збереться багато промислових суден, і тисячі відважних водолазів зануряться у ці води. Ідеальна бухта для такого промислу! Вона захищена горами навіть від найсильніших вітрів, а море тут не буває аж надто лютим — а це умови, які надзвичайно полегшують працю водолаза. Ну що, настав час одягнути скафандри і розпочати прогулянку!

Я нічого не сказав, натомість, не зводячи погляду з цих вод, які навіювали на мене лише страх, я з допомогою одного із матросів одягався у важкий водолазний костюм. Капітан Немо і обидва мої товариші також одягалися.

А більше ніхто. Це означало, що жоден матрос «Наутилуса» нас не супроводжуватиме під час цієї незвичайної і небезпечної екскурсії.

Скоро ми аж по шию були затягнуті у гумовий одяг, кожному з нас на спину повісили по балону зі стиснутим повітрям. Щодо ламп Румкорфа, то їх не було, тому перш ніж одягнути на голову скафандр, я нагадав про них капітану Немо.

— Вони нам не знадобляться, — відповів він. — Ми не будемо опускатися на значну глибину, а мілководдя добре освітлюється сонцем. Крім того, було б необачно засвічувати у цих водах електричні ліхтарі. Штучне світло може привернути увагу небезпечних хижаків.

Коли капітан Немо говорив ці застереження, я повернувся у бік Конселя і Неда Ленда. Але вони вже начепили на голови металеві шоломи, тож не могли нічого чути.

І я поставив капітану Немо останнє запитання:

— А де наші рушниці? Чим будемо захищатися?

— Захищатися? Для цього нам не потрібні рушниці. Адже горці ходять на ведмедя лише з кинджалом у руках! Хіба ця сталь не надійніша за