Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

побачили й упевнились у його зичливості. Погляд його проник і в той кривий завулочок, і він єдиний помітив — хоча й не виказав того нічим, — що Шіко веде туди здоровила. Міцно тримає йому руки за сипною, а чолов'яга, хоч утричі дужчий, не виривається, а шкутильгає, зігнувши могутню спину. Прямокутні плечі худого й довготелесого Шіко стирчать над ним. Капелюха Шіко загубив, кумедний чубчик стовбурчиться над лисим лобом; він не спускає очей зі свого бранця, і гачкуватий ніс, вузькі вилиці та хвацько задерта борідка вирізняються дивно чітким профілем. Там, де кривий завулочок повертає, якийсь горбатий будиночок виставив уперед ковану залізну вивіску з засохлим вінком; очевидно, то шинок, і в цю годину там нема ні душі, бо все місто, та й заїжджі тепер ідуть із королем — ідуть добропорядним, єдино доречним шляхом на обід. «Певне, Шіко зі здоровилом зараз увійдуть туди й у порожньому шинку побалакають про свою справу. Бачу, так воно й буде».

Анрі хотілось їсти, як і всім, хто там був, бо радість від такого чудового свята, свята єднання з королем, подвоїла і їхній, і його апетит, — а крім того, йому з полегкості аж зітхнулось нишком, коли він глянув у той кривий завулочок. Тільки-но ввійшовши до трапезні в старому абатстві, він вигукнув:

— Заходьте всі!

Тоді вартові при дверях відхилили свої алебарди, і зразу трапезня заповнилась людом, як допіру церква. Товпище могло б і столи зі стравами поперекидати, але, на щастя, всі були в чудовому настрої, і весь цей люд, що тільки-но здобув собі короля, намагався ніде не нашкодити. Краще ноги одне одному повідтоптувати, ніж скинути зі столу хоч одну миску. Та й королівські придворні були напрочуд чемні з людом, і то не з якогось там наказу: вони самі пускали за стіл простого чоловіка й розмовляли з ним.

Більшість думала тільки про те, щоб побачити короля, бо це був таки незвичайний король, і вони вже бозна-скільки говорили й думали про нього, поки він з'явився їм на очі. Он він сидить на підвищенні сам, осібно від усіх. Апетит у нього — дай боже, це всі бачать, хто очі має. Та й нам не шкодує частування; минулись уже ті часи, коли ми через нього їли борошно з цвинтарів. По ньому не видно, щоб він довів нас до такого умисне. Так міркували розважливіші й сміливіші. Він зовсім не схожий на ті подобизни, що їх виставляли перед нами з паризьких амвонів: це не апокаліпсичний звір[45], навіть не звичайний вовк. Я, мирний громадянин, — бо, попри всі неподобства наших часів, у глибині душі я завжди був тільки мирним громадянином, — віднині свідчитиму, що він на вигляд такий, як і ми з вами. Тепер я вже не ховатимусь за кущами, щоб підгледіти його, і не колінкуватиму в глину, вирячивши очі так, що і не добачу, й не згадаю потім, який він був: високий чи низенький, сумний чи веселий. Тепер я розглядаю його, не бентежачись. Ось люди вже рушають на луки обідати, в залі стає просторіше, я міг би підійти й побажати: «Хліб-сіль вам, величносте!» Тільки не наважуся. І чого б то? Чи тому, що він так пишно вбраний? Чи через сиву бороду та підняті брови? Та ні, річ у тому, що він пустив до себе всіх, навіть калік та жебраків. Я в своєму домі побоявся б так зробити. Що ж то він за людина!

Додумавшись до цього, чоловік не вибігав, а ніби тихенько прокрадався на луки до решти. Бенкетували довго. Кілька разів Анрі, перше ніж піднести келиха до уст, піднімав його до очей — і тоді всі вітали короля, повертаючи до нього обличчя, зокрема й той парламентарій, до якого Анрі хотів придивитись, бо запам'ятав його слова. То був учений правник саме в його дусі: очі в зморшках, але з вогником. Він мав запалі скроні, густе сиве волосся; поважна борода прикривала іронічну усмішку. Цей суддя нещодавно голодував, але й до голоду ставився іронічно. І, сидячи у в'язниці, він живив небезпідставні сумніви щодо людських дій, випадкових, обумовлених тільки силою, слабкістю та злістю, а не вивірених міркою природи, і не підтверджених природженими правами кожного смертного. Свою нещасливу долю він порівнював з долею тих дітей, яких знущання робить каліками, а потім суспільство не може зрозуміти, що це ушкоджені частини його власного тіла, — таке далеке поки що це суспільство від права.

Анрі любив цього чоловіка; якби ні, його б не зачепили так оті ненароком спіймані слова, — хіба мало всякого доводиться чути, а надто маючи такий вигострений слух. Там, у соборі, зразу після зречення, він проходив повз цього чоловіка, і той щось шепнув своєму сусідові, який у гаморі й не розібрав жахливих, недобрих слів, і тільки Анрі вловив їх. Тепер він опустив келих, кивнув правникові, і той підійшов до королівського крісла.

— Друже й сподвижнику, — звернувся до нього Анрі.— Коли ви лежали на сирій соломі й запросто могли б повиснути біля вікна, якби королівська сторона не взяла гору, — признайтеся, друже й сподвижнику, що серце ваше билося тоді шпаркіше. Ви не були тоді скептиком, як би вам хотілось, а в запалі своєму раді були б четвертувати своїх ворогів, стинати їм голови, палити їх на вогнищах — якби, звісно, в ту хвилину здобули владу й ваші вороги попали вам у руки.

— Величносте! Ви сказали правду. Це чиста правда, що я, коли не рахувати небагатьох годин просвітлення, у в'язниці думав саме так. Та, вийшовши на волю, я охолов і вже нікого не хотів убивати.

Нахилившись до нього ближче, Анрі спитав:

— А якби ви набули такої влади, що могли б не тільки вбивати, а й дійти згоди з вашими недавніми ворогами самою лише ціною визнання їхньої віри?

— Я зробив би це, як і ви, величносте.

Анрі, побліднувши, промовив:

— Аж тепер я зрозумів, які недобрі й жахливі були ті слова, що їх ви сказали в соборі, біля колони, якомусь чоловікові в зеленому плащі.

— Величносте! Навіть якби ви не згадали зеленого плаща, я знав би, про які слова йдеться. Дай боже, щоб вони були хибні. Я дуже шкодую, що ви їх почули.

— Але чи справді воно так, як ви там сказали? Тоді все ваше право — марне. Які ж ви судді, коли кара має спіткати того, хто хоче не примножувати вину, а дійти згоди?

— Та хто ж говорить про кару, — відказав