Крістофер Паоліні - Ерагон. Спадок

— Де він? — якось невиразно змахнувши руками, прошепотіла дівчина самими губами.

Ерагон не придумав нічого ліпшого, як вказати на брудну пляму, що красувалася на його похідній ковдрі. Насуада здивовано звела брови, кивнула й навіщось поправила зачіску. Потім вона привіталася з драконом, спитала про його самопочуття, а на додаток поцікавилася, чи можуть вардени чимось йому допомогти. Глаедр відповідав на все коротко, але з належною ввічливістю.

«Дякую, — мовив він. — Почуваюся непогано, а допомоги мені не треба. Я вже не їм, не п’ю й не сплю. Одне-єдине, що дає мені полегшення, це внесок у нашу спільну перемогу над Галбаторіксом».

«Здається, я відчуваю те саме», — кивнула Насуада й спитала в Глаедра, як, на його думку, варденам із найменшими втратами захопити Драс-Леону.

Якоїсь миті вона так розхвилювалася, що не могла навіть говорити.

«А ще, — мовила Насуада, сяк-так опанувавши себе, — я дуже хвилююсь за Ерагона й Сапфіру. Їм доведеться проникнути на територію Імперії, але ми ще й досі не маємо дієвого плану. Тим часом пробиватися навмання — справа надто небезпечна, їх піймають, мов куріпок, іще до початку масованого наступу».

Глаедр слухав дуже уважно, потім трохи помовчав, певно, щось обмірковуючи.

«Я не можу запропонувати тобі легких шляхів, Насуадо, — сказав старий дракон, порушивши тривалу мовчанку. — Мені треба зважити всі за і проти. Якби Мертаг і Торнак діяли самі по собі, ми пошили б їх у дурні за лічені секунди. Але Галбаторікс добре це розуміє, тому озброїв їх купою Елдунарі, і зараз я нічого не можу вдіяти. Я не наважуся гарантувати вам перемогу навіть попри те, що на вашому боці Ерагон, Сапфіра й ельфи».

На обличчі Насуади з’явилося розчарування. Трохи помовчавши, вона нервово обсмикнула сукню, подякувала Глаедрові за розмову, попрощалася з усіма й, обережно обійшовши голову Сапфіри, покинула намет Вершника.

Ерагон присів на свій лежак і ледь не вперше за цілий день дозволив собі трохи розслабитись. Ельфійка тим часом вмостилася неподалік від нього на невисокому триніжку. Витерши об коліна спітнілі долоні, юнак простягнув Арії флягу із водою. Та подякувала ледь помітним кивком і жадібно припала до горлечка. Втамувавши спрагу, ельфійка повернула флягу Вершникові, який і собі зробив кілька великих спраглих ковтків. Після води в його шлунку забурчало. Так бувало щоразу по завершенні бою — це нагадував про себе голод. Вершник нервово засовався на лежаку, сподіваючись, що розмова з Глаедром буде не надто довга. Сонце якраз пірнуло за горизонт, тож залишалося не більше години, щоб поласувати якоюсь гарячою стравою. Після цього варденські кухарі зазвичай гасили свої вогнища й лягали спати. А це означало, що на вечерю знову буде суха шкуринка хліба, сушене м’ясо, скибка запліснявілого сиру й цибулина, які вже добряче остогидли Ерагонові.

Щойно ельфійка й Вершник вмостилися зручніше, у їхніх головах знову залунав густий бас золотого дракона. Він почав розповідати юнакові про основи розумового бою. Хоч Ерагон уже чимало знав про це, він уважно слухав і беззаперечно виконував кожен наказ Глаедра, коли той просив його щось зробити або повторити.

Невдовзі вони перейшли від теорії до практики. Дракон почав випробовувати захисні бар’єри Ерагона, атакуючи їх щоразу дедалі сильніше й сильніше. Пересвідчившись у їхній надійності, Глаедр викликав юнака на поєдинок, під час якого обидва суперники намагалися бодай на мить захопити думки один одного.

Доки тривала розумова битва, Вершник лежав на спині із заплющеними очима, спрямувавши всю свою енергію в ту шалену бурю, що вирувала між ним і Глаедром. Правду кажучи, йому було важкувато. Після тренування з Арією юнак втомився і фізично, і розумово, а Глаедр мав ціле море часу, щоб відпочити. Словом, Ерагон ледве-ледве відбивався від розумових атак дракона. Про жоден напад не могло бути й мови. Та, навіть захищаючись, Вершник чудово розумів, що за умов реального бою Глаедр давно б уже обернув його мозок на купку холодного попелу.

«Пам’ятай, — говорив золотий дракон, не припиняючи нападів, — слід бути готовим до захисту своєї свідомості весь час, байдуже, чи витаєш ти поза хмарами, чи спиш у наметі. А може статися й так, що битись із Галбаторіксом доведеться тоді, коли ти будеш зморений сильніше, ніж зараз».

Провівши ще пару атак на Вершника, Глаедр повернувся до своєї ролі спостерігача-наставника, а його місце зайняла Арія. На відміну від Глаедра, вона теж була зморена, але Вершник з першої миті зрозумів, що ельфійка володіє магією значно краще за нього. Зрештою, Ерагона це не дивувало. Він добре пригадував той день, коли Арія ненароком ледь його не порішила. Ельфійка саме перебувала в полоні в Джиліді, і їй підмішували в їжу якесь зілля, тому вона погано контролювала власні емоції…

Тим часом довкола її власної свідомості завжди височів такий потужний мур, що його навряд чи міг би здолати навіть могутній Глаедр. Притаманне Арії самовладання було дуже характерне для ельфів. Та, мабуть, найбільших висот у цій ділянці досягнув Оромис. Він так досконало володів собою, що з його обличчя ніколи нічого не можна було зрозуміти. Сумніви, занепокоєння, радість, відчай — що б там не було, його лице завжди випромінювало холодний спокій. Така поведінка була наслідком суворого виховання, освіти й використання прадавньої мови.

Спілкування мовою, що вже сама по собі не допускала брехні, мовою, кожне слово якої могло обернутися на закляття, виключало будь-яку можливість необдуманих учинків. Саме це, як вважав Ерагон, було джерелом емоційної стриманості Оромиса, а часом навіть повної відсутності емоцій. Словом, щодо самовладання, з ельфами навряд чи могла змагатися будь-яка інша раса.

Поєдинок з Арією тривав лише кілька хвилин. І весь цей час ельфійка шукала найменшу можливість встановити контроль над думками Вершника, нав’язати йому свою волю. Ерагон пручався як міг. Кілька разів Арія проривала його оборону, проте відразу ж припиняла атаку. В умовах реального бою думати про порятунок у такому разі було б уже надто пізно.

Їхні свідомості спліталися в химерні гербарії, і Ерагон добре чув, що довкола думок Арії повсякчас витала якась дивовижна музика, котра не мала нічого спільного з жодною із земних мелодій. Ці звуки неначе відривали свідомість Вершника від тіла, затягуючи її в темне бездонне провалля. Спокуса полинути за звабливими нотами була просто неймовірна, та Ерагон чудово знав, що буває з тим, хто потрапляє в тенета ельфійської свідомості. Зрештою, юнак міг би спробувати, адже він не простий смертний, він Вершник! Але ризик був надто великий… Втратити здоровий глузд тепер, коли варденам залишилося кілька кроків