А. Дж. Фінн - Жінка у вікні

затиснута ручка. Я відпрацювала той підпис, дійсно, виводячи її ім’я на дверцятах душової кабіни, поміж пари та бризків води, ті літери, що кривавили на склі й зникали з моїх очей.

— Ваш лікар сказав, що нічого про це не знає. — На мить він замовкає. — Я думав, що, можливо, ви не розповідали йому, тому що не хотіли, щоб він… відмовляв вас від цього.

Моя голова гойдається, киває.

— Не знаю, що то був за крик, який ви чули…

Я знаю. То, мабуть, був Ітан. Він ніколи цього не заперечував. І коли того дня я бачила його з нею у вітальні — він не дивився на неї. Він розглядав свої коліна, а не порожнє місце біля себе.

Я дивлюся на нього зараз, бачу, як він обережно опускає Панча на підлогу. Він не зводить з мене очей.

— Я не впевнений щодо цієї справи з фотографією. Доктор Філдінґ казав, що інколи ви прикидаєтесь, і, можливо, у такий спосіб просите про допомогу.

Це я зробила? Це ж я зробила, хіба ні? Я це зробила. Звісно: вгадай, хто — саме так я вітаюся за Едом та Лівві. Віталася… «вгадайхтоанно».

— А щодо того, що ви бачили тієї ночі…

Я знаю, що бачила тієї ночі.

Я бачила кіно. Бачила, як відроджується якийсь старий трилер, відроджується у довбаних соковитих тонах. Бачила «Вікно у двір»; бачила «Підставне тіло»[251]; бачила «Фотозбільшення»[252]. Я бачила кадри кіноплівки, архівні матеріали із сотні трилерів про «цікавих Томів»[253].

Я бачила вбивство без вбивці, без жертви. Я бачила порожню вітальню, вільний диван. Я бачила те, що хотіла побачити, що мені необхідно було бачити. «Тобі тут не самотньо?» — питав колись Боґі у Беколл, питав у мене.

«Я народилася самотньою», — відповідала вона.

А я — ні. Я стала самотньою.

Якщо я настільки психічно неврівноважена, що розмовляю з Едом та Лівві, я, звісно ж, могла інсценувати вбивство у себе в голові. Особливо за допомогою певних речовин. І хіба я від самого початку не опиралася правді? Хіба я не викручувала, не трощила, не ламала факти?

Джейн — справжня Джейн, Джейн із плоті та крові: звісно ж, вона та, за кого себе видає.

І, звісно, сережка на тумбочці в Девіда належить Кетрін чи кому там.

І, звісно, ніхто не приходив вночі до мене додому.

Воно нахлинає на мене, наче хвиля. Б’ється об мої береги, очищує їх; залишає по собі тільки смуги намулу, що, ніби пальці, вказують на море.

Я помилялась.

Більше того: я марила.

Більше того: я несла відповідальність за все це. Досі несу.

Якщо мені сняться сни, коли я не сплю, то я божеволію. Саме так. «Газове світло».

Тиша. Я навіть не чую дихання Литтла.

Тоді:

— То от у чому була справа, — Алістер хитає головою, розвівши губи. — Я… Вау. Господи. — Він не зводить з мене очей. — Тобто Господи.

Я ковтаю слину.

Він ще трохи дивиться на мене, розкриває рота, потім закриває його. Ще один струс головою.

Нарешті він рухається у бік Ітана, направляється до виходу.

— Ми підемо.

Супроводжуючи свого батька у передпокій, Ітан кидає на мене погляд своїх блискучих очей.

— Мені дуже шкода, — каже він змалілим голосом. Я хочу плакати.

А тоді він зникає. Зі скрипом двері зачиняються за ними.

Нас залишилося четверо.

Девід виступає вперед, погляд — на своїх пальцях ніг.

— То дитина на тій фотографії внизу — вона мертва?

Я не відповідаю.

— І ти просила мене зберігати ті ескізи, то для мерця?

Я не відповідаю.

— І… — Він вказує на драбину, сперту на двері у підвал.

Я мовчу.

Він киває, ніби я на все відповіла. Тоді закидає рюкзак вище на плече, повертається та виходить за двері.

Нореллі проводжає його поглядом.

— Нам із ним поговорити?

— Він вас турбує? — питає мене Литтл.

Я хитаю головою.

— Добре, — каже він, відпускаючи мою руку. — Отже. Я не зовсім… компетентний у тому, що робити далі в такій ситуації. Моя робота — закрити цю справу, щоб кожен міг безпечно жити далі. Включно з вами. Я знаю, що у вас сьогодні був дуже важкий день. Тому я хочу, щоб ви зателефонували докторові Філдінґу. Думаю, це важливо.

Я не зронила й слова після оголошення Нореллі. Ваші чоловік і донька мертві. Не можу уявити собі, як міг би звучати мій голос, як він, мабуть, звучатиме у цьому новому світі, де пролунало це речення, де його почули.

Литтл продовжує говорити.

— Я знаю, ви боретесь, і… — на мить він зупиняється. Коли продовжує, то переходить на шепіт. — Я знаю, ви боретесь.

Я киваю. Він також.

— Здається, я щоразу питаю вас про це, але чи з вами все буде добре, коли ми підемо?

Я знову киваю, повільно.

— Анно? — Він дивиться на мене. — Докторко Фокс?

Ми повернулися до «докторки Фокс». Я змушую себе говорити.

— Так. — Я чую себе так, як чує себе людина з навушниками на голові — якось віддалено. Приглушено.

— Зважаючи на… — починає Нореллі, але Литтл знову підносить долоню, і вона знову замовкає. Цікаво, що вона збиралася сказати.

— Ви маєте мій номер, — нагадує він. — Як я вже говорив, зателефонуйте докторові Філдінґу. Будь ласка. Він хотів би з вами поговорити. Не змушуйте нас хвилюватися. Нас обох. — Він вказує на свою колегу. — Це також стосується і Вел. В душі вона дуже хвилюється.

Нореллі дивиться на мене.

Литтл відступає назад, ніби не бажаючи відвертатися.

— І, як я й казав, у нас багато добрих людей, з якими ви б могли поспілкуватися, якщо захочете. — Нореллі відвертається, виходить у передпокій. Я чую, як її черевички цокають по кахлях. Чую, як відчиняються вхідні двері.

Залишаємося тільки я та Литтл. Він дивиться повз мене, у вікно.

— Знаєте, — каже він за якусь мить. — Я не уявляю, що б робив, якщо б щось сталося з моїми дівчатками. — Повертає погляд на мої очі. — Не знаю, що б я робив.

Він прокашлюється, піднімає руку.

— До побачення. — Виходить у передпокій, зачиняє за собою двері.

Через мить я чую, як зачиняються вхідні двері.

Я стою в себе на кухні й дивлюся, як дрібні галактики пилу формуються та розчиняються у сонячних променях.

Рука тягнеться до склянки. Я обережно підіймаю її та кручу в руці. Підношу до обличчя. Роблю вдих.

А тоді я кидаю тією довбаною забавкою об стіну і кричу голосніше, ніж коли-небудь кричала за усе