Світлана Олександрівна Олексійович - У війни не жіноче обличчя

До мене довго не доходило, що це не гра якась і не школа, а військове училище. Підготовка до війни. Наказ командира — закон для підлеглого.

На останньому іспиті запам’ятала останнє запитання:

— Скільки разів у житті помиляється сапер?

— Сапер помиляється єдиний раз у житті.

— Отож бо, дівоньки...

А вслід звичайне:

— Ви вільні, курсанте Байрак.

І ось — війна. Справжня війна...

Привели мене до мого взводу. Команда: "Взвод, струнко!", а взвод і вухом не веде: той лежить, той сидить і курить, а хтось потягається до хрускоту в кістках: "Е-ех!" Взагалі, вдавали, що мене не помічають. Їм прикро, що вони, бувальці чоловіки-розвідники, повинні підкорятися якійсь двадцятирічній дівчині. Я добре зрозуміла і змушена була подати команду: "Відставити!"

Тут почався обстріл... стрибнула в канаву, а шинель новенька, так я лягла не вниз у багно, а збоку на нерозталий сніжок. Ось ізмолоду так буває — шинель цінуєш більше, ніж життя. Дурне дівча! Ну, і мої солдати сміються.

Так ось... Що означає інженерна розвідка, яку ми проводили? Вночі бійці копали парний окопчик на нейтральній смузі. Перед світанком я й один із командирів відділення повзли до того окопчика, і бійці нас маскували, і так ми лежали весь день, боячись навіть поворухнутися. За годину-дві вже мерзнуть руки і ноги, попри те що ти у валянках і кожушку. За чотири години — чистісінька бурулька. Йде сніг... перетворюєшся на снігову бабу... То взимку... Улітку ж доводилося лежати на сонці або під дощем. Протягом цілісінького дня уважно за всім стежимо і складаємо карту спостереження передової: в яких місцях з’явилися зміни земної поверхні. Якщо виявили горбки і грудочки землі, забруднення снігу, прим’яту траву або стерту росу на траві — саме те, що треба... Наша мета... Зрозуміло: там німецькі сапери проклали мінні поля. Якщо ж вони поставили дротове загородження, то слід з’ясувати довжину і ширину загородження. Які використані міни — протипіхотні, протитанкові чи міни-сюрпризи? Засікали вогневі точки супротивника...

Перед наступом наших військ працювали вночі. Сантиметр за сантиметром промацували місцевість. Робили коридори на мінних полях... Весь час по землі греблися... На пузі... Я ж, як човник, снувала від одного відділення до іншого. "Моїх" мін завжди більше.

У мене різних випадків... Та їх на кіно стане... На багатосерійну стрічку.

Запросили офіцери поснідати з ними. Я погодилася, саперам не завжди випадало поїсти гарячого, здебільшого перебивалися всухом’ятку. Коли всі розмістилися за кухонним столом, я звернула увагу на руську піч, затулену заслінкою. Підійшла й почала розглядати заслінку. Офіцери жартують: мовляв, жінка міни навіть у горщиках бачить. Я відповідаю на жарти і тут помічаю в самому низу з лівого боку заслінки маленьку дірочку. Придивляюсь уважніше й бачу тоненький проводок, який веде всередину пічки. Швидко повертаюся до тих, що сидять: "Будинок заміновано, прошу залишити приміщення". Офіцери притихли і з недовірою втупилися в мене, жодному не хочеться вставати з-за столу. М’ясо пахне, смажена картопля... Я ще раз повторила: "Негайно очистити приміщення!" Із саперами розпочали роботу. Спочатку прибрали заслінку. "Перекусили" ножицями дріт... Ну і там... Там... У грубці лежало кілька зв’язаних шпагатом емальованих літрових кухлів. Мрія солдата! Краще, ніж казанок. А в глибині пічки, обмотані чорним папером, два великих згортки. Кілограмів із двадцять вибухівки. Ось вам і горщики.

Ішли ми Україною, це була вже Станіславська, нині Івано-Франківська область. Взвод отримав завдання: терміново розмінувати цукровий завод. Кожна хвилина лічена: невідомо, у який спосіб замінований завод, якщо під’єднано годинниковий механізм, то вибуху можна чекати з хвилини на хвилину. Прискореним маршем вийшли на завдання. Було тепло, йшли без нічого. Коли проходили позиції артилеристів-далекобійників, раптом один вихопився з траншеї і закричав: "Повітря! Рама!" Я підвела голову і шукаю на небі "раму". Ніякого літака не виявляю. Кругом тихо, ні звуку. Де ж та "рама"? Тут один із моїх саперів попросив дозволу вийти зі строю. Дивлюся, він прямує до того артилериста і дає йому ляпаса. Не встигла я бодай щось збагнути, як артилерист закричав: "Хлопці, наших б’ють!" Із траншеї повискакували решта артилеристів і оточили нашого сапера. Мій взвод, не довго думаючи, покидав щупи, міношукачі, речмішки і кинувся до нього на виручку. Зчинилася бійка. Я не могла зрозуміти, що трапилося. Чому взвод затіяв бійку? Не можна гаяти жодної хвилини, а тут така колотнеча. Даю команду: "Взвод, шикуйсь!" Ніхто не звертає на мене уваги. Тоді я вихопила пістолет і вистрілила в повітря. З бліндажа вискочили офіцери. Поки всіх втихомирили, минуло чимало часу. Підійшов до мого взводу капітан і спитав: "Хто тут старший?" Я доповіла. У нього округлилися очі, він навіть розгубився. Потім спитав: "Що тут сталося?" Я не могла відповісти, бо насправді не знала причини. Тоді вийшов мій помкомвзводу і розповів, як усе сталося. Так я дізналася, що то за "рама", яким це образливим було словом для жінки. Щось типу повії. Фронтова лайка...

А знаєте... У нас чесна розмова... Я ні про кохання, ні про дитинство намагалася на війні не згадувати. І про смерть теж. М-м-м... У нас чесна розмова... Так от... Я вже казала: у мене було багато забороненого, щоб вижити. Особливо ласкаве й ніжне я собі заборонила. Навіть думати про це. Згадувати. Пам’ятаю, що вперше у визволеному Львові дали нам кілька вільних вечорів. Уперше за всю війну... У міському кінотеатрі батальйон дивився кінофільм. Спочатку якось незвично було сидіти в м’яких кріслах, бачити красиву обстановку. Затишно й тихо. Перед початком сеансу грав оркестр, виступали артисти. У фойє влаштували танці. Танцювали полечку, краков’як, падеспань і закінчували незмінною "Російською". Так дивно діяла на мене музика... Навіть не вірилося, що десь стріляють і нам невдовзі знову на передову. Десь поряд смерть.

Але вже за день моєму взводу було наказано прочесати пересічену місцевість від містечка до залізниці. Там підірвалося кілька машин. Міни... Уздовж шосе пішли розвідники з міношукачами. Мрячив холодний дощик. Усі змокли до рубця. Чоботи мої розбухли, стали важкими, ніби підошви із заліза. Я підіткнула поли шинелі за ремінь, щоб не плуталися під ногами. Попереду мене на повідку йшла моя собачка Нелька. Знайде набій або міну, сяде біля неї і чекає, поки розміновують. Мій вірний дружок... І ось Нелька сіла... Чекає і скавчить... А тут передають ланцюгом: "Лейтенанте, до генерала".

Озирнулася: на путівці стояв "віліс". Я перестрибнула через кювет, на ходу осмикнула поли шинелі,