Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга друга, Шолохов Михайло

Він не чув слів, що вихоплювалися з її губів: вони були невиразні, чиясь чужа мова перебивала їх, сміх, але з блиску очей, з тріпотіння вигнутих вій догадувався, про що вона говорить... І ось інша Ганна: синяво-жовта, із смугами застиглих сліз на щоках, з загостреним носом і моторошно болісною складкою губів.

Він нахиляється, цілує' чорні провали застиглих очей...' Бунчук застогнав, долонею затиснув собі рота, щоб стримати ридання. Ганна не залишала його ані на хвилину, образ її не вивітрювався і не тьмянів від часу. Обличчя її, постать, хода, жести, міміка, розмах брів, — усе це, єднаючися, відтворювало її цілу, живу. Він згадав її слова,, розмови, обвіяні сентиментальним романтизмом, усе те, що пережив із нею.

І через цю яскравість відтворення муки його вдесяти-рялися.

По суті він не пробував аналізувати свій теперішній стан, тваринно, нерозумно віддавався своїй тузі, нічого їй не протиставив і такий вольовий, кований — гинув, переживаючи втрату друга, гинув, мов дерево, помалу-малу поточене червоточиною.

Його збудили, почувши наказ вивантажуватися. Він устав, байдуже зібрався, вийшов. Потім допомагав вивантажувати речі. З такою ж байдужістю сів на воза, поїхав.

Мжичило. Мокріла низкоросла трава понад дорогою.

Степ. Вільний розгул вітрам по гребнях і. балках. Далекі і близькі хутори, висілки. Позаду димки паротягів, червоні квадрати станційних будівель. Більше як сорок підвід, найнятих у Білій Калитві, тяглися дорогою. Коні йшли поволі; суглинясто-чорноземний ґрунт, розмяклий від дощу, утруднював рух. Грязь чіплялася на колеса, намотувалася чорним ватяним клоччям. Попереду і позаду юрбами йшли шахтарі Білокалитвинського району. На схід уходили від козацької сваволі, тягнули за собою родини, злиденні манатки.

Коло зупинки Грачі їх наздогнали розтріпані загони чер-воноґвардійців Романовського і Щаденка. Обличчя в бійців були землясті, змучені боями, безсонням і нестатками. До Подтелкова підійшов ІДаденко. Гарне обличчя його з підстриженими по-англійськи вусами і тонким хрящуватим носом було зіссане. Бунчук проходив проз, чув як Щаденко— брови докупи — говорив гнівно і стомлено:

— Та що ти мені говориш? Чи я не знаю своїх хлопців? Погані справи, а тут німці, будь вони прокляті. Коли тепер збереш?

Після розмови з ним Подтелков, насуплений, і наче трошки розгублений, наздогнав свою бричку, щось почав говорити Кривошликову. Спостерігаючи їх, Бунчук бачив: Кривошли-ков, спираючися на ліктя, рубонув рукою повітря, випалив кілька фраз одразу і Подтелков повеселішав, плигнув на тачанку, боковина її хряснула, прийнявши на себе шестипудового батарейця; машталір — батога коням, грязь — грудками у бік.

— Жени! — гукнув Подтелков, мружачися, розстібаючи назустріч вітрові шкуратянку.

XXVIII.

Кілька день експедиція йшла у глиб Донецької округи, пробиваючись до Червонокутської станиці. Людність українських слобід зустрічала загін з незмінною гостинністю: охоче продавали харч, пашу, давали притулок, та скоро знімали питання про наймання коней до Краснокутської, — вони м'ялися, чухали потилиці і відмовлялися рішучо.

— Добрі гроші платимо, чого ж ти носа вернеш? — допитувався Подтелков у одного з слобожан.

—: Так що ж, а мені своє життя не дешевше коштує.

— На що нам твоє життя, ти нам коні з бричкою найми.

— Ні, не можу.

— Чому не можеш?

.—-Та ви ж до козаків їдете?

— Ну, так що ж?

— Либонь станеться щось лихого... Чи мені своєї худоби не шкода? Згублять коні, що мені тоді робити? Ні, дядьку, відчепися, не поїду.

ІЦоближче посувалися до Краснокутського юрту,. то все дужче тривожилися Подтелков і інші. Почувалася певна зміна і в настрої людности: коли в перших слободах зустрічали з щирою гостинністю, то в дальших до експедиції ставились з явною недоброзичливістю і настороженістю. Неохоче продавали продукти, ухилялися від розпиту. Підводи експедиції вже не оточувала, як перше кольористим поясом"' слобідська молодь. Похмуро, неприязно поглядали з вікон, квапилися піти геть.

— Хрищені ви тут, чи ні? — з обуренням допитувалися козаки з експедиції..— Що ви, мов. сичі на крупу, на нас дивитесь?

А в одній з слобід Наголинської волости Іванько Болди-рьов, доведений до розпачу холодною зустріччю, бив на майдані шапку об землю, оглядаючись, чи не підходе, бува хтось із старших, кричав хрипато:

— Люди ви чи чорти? Що ж ви мовчите, таку вашу мать? За Баші права кров проливаєш, а вони тебе, поруч ставши, не бачать! Воно таки соромно таку мораль розпускати! Тепер, товариші, рівність, — ні козаків, ні хахлів немає, і ніякого чорта лопушитися! Щоб зараз же несли кури і яйця. За все миколаївськими платимо!

Чоловіка з шестеро слобожан, слухаючи як заходиться Болдирьов, стояли понуро, мов коні в плузі.

На запальну мову його не відкликнулися жодним словом.

— Як були ви хахли, так ви, разпрокляті, й лишилися! Щоб ви порепался, чорти, на дрібки. Холери на вас немає, буржуї вислопузі!—'Болдирьов ще раз гахнув об землю свою зношену шапку, побагровів від надмірного презирства:— Гівноїди ви! У вас снігу серед зими не випросиш.

— Не лайся! — тільки і сказали йому слобожани, розходячись у різні боки.

В тій же слободі в одного з козаків-червоноґвардійців літня жінка допитувалася:

— Чи то правда, що> ви все грабуватимете і всіх чоловіків різатимете?

І козак, оком не моргнувши, відповідав:

— Правда. Всіх не всіх, а старих різатимемо.

— Ой, боже ж мій! Та на що ж вони вам здалися?

— А ми їх з кашею їмо: баранина тепер трав'яна, не смакує, а діда підвалиш у казан і такий з нього навар виходить...

— Та то ви, мать, шуткуєте?

— Бреше він, тітко! Дурня клеїть!—вступив у розмову Мрихин. І сам-на-сам суворо вичитав жартуна:

— Ти розумій, як жартувати і з ким жартувати! За такі жарти коли б тобі Подтелков пику не набив! Ти чого чвари розводиш? А вона й справді понесе, що старих ріжемо.

Подтелков скорочував зупинки і ночівлі. Пориваний неспокоєм, він поспішав уперед. Напередодні вступу, до юрту Краснокутської станиці він довго розмовляв з Лагутіним, ділився думками:

— Нам, Іване, далеко йти не слід. Ось досягнемо Усть-Хо-перської станиці, розпочнемо справу! Оголосимо набір, платні карбованців по сто кинемо, але щоб пішли з кіньми і з справою, нічого народніми грошенятами розкидатися. З Усть-Хопра так і майнемо вгору: через твою Буканівську, Слащевську, Федосєєвську, Кумілженську, Глазунівську, Ску-ришенську. Поки до Михайлівни дійдемо—дивізія!' Наберемо?

— Набрати — наберемо, коли там усе мирно.

— Ти вже думаєш і там почалося?

— А звідки знати? — Лагутін гладив убогу борідку, тонким скаржливим голосом скимлив:

— Припізнилися ми... Боюся я, Федю, що не встигнемо. Офіцерня свою справу там робить. Поспішати б треба...

— І так спішим. А ти не бійся! Нам боятися не можна,— суворішали очі в Подтелкова.—Людей за собою ведемо, як можна боятися! Встигнемо! Продеремося! За два тижні битиму і білих і німців! Аж чорти їх візьмуть, як попремо з Донщини! — і, помовчавши, жадібно викуривши цигарку, висловив думку: — Спізнимось — загинули і ми, і радянська влада на Доні. Ох, не спізнитись би! Коли поперед нас докотиться туди офіцерське повстання — край!

Другого' дня надвечір експедиція вступила на землі Красно-кутської станиці. Не доїжджаючи хутора Алексєєвського, Подтелков, що їхав з Лагутіним і Кривошликовим на одному з передніх возів, побачив на степу череду.

— Розпитаймо пастуха, — запропонував він Лагутіну.

— Ідіть, — піддержав Кривошлцков.

Лагутін і Подтелков, скочивши, пішли до череди. Толока, спалена сонцем, вилискувала бурбю травою. Трава була низькоросла, скопичена, тільки край дороги жовтими дрібними кущиками цвіла суріпка, та шелестів пушистим во лотом дорідний вівсюг. Розминаючи в долоні голівку старезної полинини, вдихаючи гостру гіркоту її запаху, Подтелков підійшов до пастуха.

— Здоров був, діду!

— Доброго здоров'я.

— Пасеш?

— Пасу.

Старий, насупившись, дивився з-під кущуватих сивих брів, похитував ґирлиґу.

— Ну, як живете? — поставив Подтелков звичайне запитання.

— Нічого, хвалити бога.

— Що нового у вас тут?

— Нічого не чути. А ви що за люди?

— Служиві, додому йдемо.

— Звідкіля ж ви?

— Усть-Хоперські.

— Цей самий Підтелкин з вами?

— З нами.

Пастух, видно, злякавшись, помітно зблід.

— Ти чого сторопів,' діду?

— Як же, голубе, подейкують, що ви всіх православних ріжете...

— Брехня. Хто це пускає такі чутки?

— Позавчора отаман на сході гомонів. Чутку чув, чи то бамагу казенну одержав, що йде Підтелкин з камликами, ріжуть геть усіх.

— У вас уже отамани? — Лагутін мельки глянув на Под-телкова.

Той, жовтими іклами вп'явся в зі линку.

— Недавно обрали отамана. Раду прикрили.

Лагутін хотів ще щось спитати, та віддалік здоровезний лисий бугай плигнув на корову, підм'яв її.

— Обламає, окаянний! — ахнув пастух і з несподіваною для його віку жвавістю пустився до череди, викрикуючи на бігу: — Настунчина корівка!.. Обламає розтуди його мать!.. ‘Куди!.. Куди-и-и-и — лисий!

Підтелков, широко кидаючи руками, закрокував до тачанки. Хазяйновитий Лагутін зупинився, стурбовано дивився на недолужну корівку, пригнуту під бугаєм до землі, мимоволі думав у ту мить: "А обломає ж, зламав ніяк! Ах ти, нечистий дух!"

Тільки переконавшися, що корівка винесла з-під бугая хребет свій цілий, — пішов до возів. "Що робитимемо? Невже ж і за Доном отамани?" — запитав він себе в думці. Та увагу його знову на хвилину відвернув' племінний красунь-бугай, що стояв край дороги. Він нюхав велику, тлусту чорну корову, поводив лобастою головою. Воло його звисало до колін, довгий корпус, могутній і міцний, був витягнутий, мов струна. Низькі ноги мов стояки вкопувалися в м'яку землю і, мимоволі милуючися на породистого бугая, пестячи очима його червоцу з підпалинами шерсть, Лагутін крізь рій стривожених думок виніс з зідханням одну: "Нам би до станиці

такого. А то дрібнуваті бугайки у нас". Ця думка вйрнула мельки і підходячи до тачанки, вдивляючись у невеселі обличчя козаків, Лагутін вже обмірковував маршрута, за яким доведеться їм тепер іти.

Вишарпаний пропасницею Кровошликов — мрійник і поет — говорив Подтелкову:

— Ми тікаємо від контр-революційної хвилі, намагаємось її випередити, а вона хльоскає вже через нас.