Павло Стороженко - Розбійники з лебединого шляху

Таке тлумачення мав і французький указ 1718 року. За піратський промисел він передбачав смертну кару і конфіскацію майна. Але вбивати на місці (хіба що в бою) указ забороняв і вимагав судити спійманого згідно з законом.

З того часу, як піратство офіційно стало вважатися злочином, уряди обох держав вряди-годи оголошували амністії. Пірати охоче ними користувалися, але всерйоз не сприймали і чекали тільки зручного моменту, щоб повернутися до «солодкого ремесла». Одне слово, обидві сторони ставилися з недовірою одна до одної. Особливо грізні розбишаки, незважаючи на обіцяне прощення провин, закінчили своє життя на шибениці. Але багато з них назавжди залишили морський розбій і перетворилися на мирних поселенців. Помітною історичною подією стала присяга королеві Англії залишків піратської республіки, що існувала в Нью-Провіденсі. 1718 року дві тисячі піратів на чолі з капітаном Роджером Вудом скористалися там з амністії.

Способи боротьби з розбійництвом не обмежувалися каральними експедиціями й кривавими репресіями. Впродовж століть було вироблено й інші методи впливу на гультяїв. Стародавні мешканці Середземноморського узбережжя кидали свої оселі й перебиралися в глиб суходолу, не маючи змоги інакше боронитися від шукачів пригод.

Результативнішим засобом було знищення піратських баз. Його успішно застосовували англійці й французи проти берберійських розбійників Північної Африки. Французький флот тричі бомбардував Алжир: 1682, 1683 і 1688 року. Англійці 1655 року обстріляли Туніс, 1671 року знищили піратський флот у порту Бужі і 1677 року атакували Туніс.

Намагаючись запобігти піратських нападів і грабунків, цивільні власті інколи сплачували їм одноразові або регулярні викупи. Платили за дарування життя, за звільнення з неволі, за те, що не знищували будинки і судна. Значні суми виплачувалися ще в давнину. Величезні викупи одержували також вікінги за те, що залишали територію держави Карла Великого. Напади на іспанські міста і наступна погроза їх знищити були улюбленим способом карибських буканьєрів «витискувати» значні грошові суми. Аж до «кінця XVIII століття європейські держави, які провадили мореплавство в Атлантичному океані і Середземному морі, платили регулярну данину султанові Марокко, деєві Алжиру й беєві Тунісу. Навзамін флоти цих мусульманських володарів утримувалися від нападів на судна європейських держав. Правителю Марокко щороку сплачувалося 20 тисяч піастрів, що під кінець XVIII століття не складало значної суми, оскільки з часу її встановлення (початок століття) розмір данини практично зменшила висока інфляція. Це викликало незадоволення правителя, отож, незважаючи на офіційну домовленість, він підтримував грабіжницьку активність своїх підданих.

Боротьба з піратством має таку ж довгу історію, як саме піратство. Протягом багатьох століть йому «давали бій» законодавчо і збройно держави і монархи. Але навіть сучасне міжнародне право не поклало край цьому «бичеві морів». Піратський промисел, трактований як пережиток, ще існує в окремих акваторіях, у зміненій, пристосованій до сучасних умов формі. Звичайно, це вже не те романтичне й колоритне морське розбійництво, але воно ще є, і є люди, здатні його реанімувати.

Може статися, що, прочитавши цю книжку, буде важко створити цільний образ історичного явища, яким виявилося морське піратство. Справді, цей феномен розкладений тут на багато історичних епох і представлений різними людськими характерами, які важко привести до спільного знаменника. Це тим більше важко зробити, якщо врахувати, якими пристрасними і необ'єктивними є джерела, що інформують нас про діяльність морських розбійників. Багато істориків літератури, наприклад, твердять, що Чарльз Джонсон, автор не раз цитованої праці «Історія найславетніших піратів, їх злодійські вчинки і грабунки» — це не хто інший, як сам Данієль Дефо. Вони також вважають, що славнозвісний автор прикрасив і збагатив життєписи прототипів, приписавши їм багато вигаданих рис і, таким чином, перетворивши їх у привабливо-романтичних героїв. На підтвердження цієї думки наводять його новелу «Життя і піратські пригоди капітана Сінглтона», що побачила світ 1720 року. Прототипом її героя став відомий пірат Генрі Еврі. В літературному варіанті Сінглтон захоплює найбільший корабель Великого Могола, на якому перебувала прекрасна дочка самого владики. Невдовзі між ними спалахує кохання, яке закріплюється новонародженою дитиною. Сінглтон залишає своє ремесло, і закохані оселяються на березі однієї з найпривабливіших заток Мадагаскару, де живуть у злагоді з природою і вказівками Жана-Жака Руссо. Але ідилія швидко закінчується, бо дитина помирає, а невдовзі по цьому залишає світ і її мати, невтішна у великому горі.

Написати цю історію автора, мабуть, спонукали не тільки захоплюючі пригоди Еврі, але й романтична доля іншого розбійника, Джона Пелентейна, самозваного короля піратської держави в затоці Антогіл на Мадагаскарі. На початку XVIII століття разом з кількома колегами він провадив спокійне життя, в гаремі, оточений натовпом дітей. Клемент Доунінг, який відвідав Пелентейна, перебуваючи у складі англійської каральної експедиції під проводом командора Метьюза для боротьби з далекосхідним піратством, писав, що всі дружини Пелентейна носили коштовні вбрання з шовку і були обвішані низками перлів і діамантів. Фавориткою пірата була Елеонора Браун, дочка його суперника, убитого в поході. Вона могла, як гордо стверджував Пелентейн, по пам'яті цитувати святе письмо, і завдяки цьому ціла колонія жила згідно з приписами християнської релігії. Цей факт, мабуть, викликав подив сучасників, які звикли до стереотипного уявлення про пірата як про «ворога Бога і людства». Про те, що було інакше і що релігійність розбійників мало чим відрізнялася від аналогічних почуттів пересічних людей, хоча часом набувала й дуже експресивних, колоритних форм, свідчить також повідомлення отця Лабата, французького єзуїта, який прибув у Західну Індію наприкінці епохи буканьєрів. Він описав подячне богослужіння на прохання буканьєрів, які прибули на Мартініку після пограбування двох англійських суден.

«Месу, присвячену Божій Матері, було відслужено з великою урочистістю, я освятив три великі хлібини, принесені капітаном та офіцерами, які прибули в церкву в супроводі сурмачів і барабанщиків. На початку меси їхній корвет дав залп з усіх гармат. У момент Піднесення пролунав наступний залп, і під час Благословення — третій, а четвертий — коли ми співали Те Деум… Пірати зазвичай призначають частину своєї здобичі церкві, особливо коли церковне начиння знаходиться серед захоплених предметів».

Діапазон оцінок розбійницької діяльності дуже широкий. Серед багатьох переказів про Александра Македонського є також такий. Якось до нього привели захопленого в морі пірата, і цар запитав: «На підставі якого права