Володимир Львович Єшкілєв - Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

— Було багато, але тепер лишилось десь так… з десяток.

— Було тринадцять, потім одного ведмідь порвав, — уточнила круглолиця, яка, видно, зналась з найманцями ближче за Станку.

— А як пройти до тієї дірки, що веде до пекла? — запитав Волх.

Верховинки перезирнулись.

— Ми про таке не знаємо, — сказала Станка.

— Звіринець охороняють?

— Там є лише челядник, який годує звірів.

— Йдемо! — наказав княжич. — Ламайте двері.

— Ми за вами повернемось, — пообіцяв верховинкам Макарій.

Двері виявились неміцними. Томирад і Цапик першими забігли до звіринцю. Заскочений гремівник не встиг підвестись з брудного сінника й впав зарубаним. Доброслава і Спірка зустріли родовичів радісним криком. Полонянок відв’язали від стовпів, але самостійно пересуватись вони не змогли.

— Доправте їх до тих верховинок, — наказав Томирад Михану і Макарію.

— А ви?

— Розвідаємо, де найманці.

— Я з вами, — сказав Волх. — Відьма може бути небезпечною.

Княжич кивнув і повів воїв сходами.

В ритуальній залі вони знайшли лише відьмаків-гремівників, котрих усіх посікли мечами. Куничі ледве встигли повернутись на сходи, коли почули: десь наверху б’ють у тривожний дзвін. Біля входу до скарбниці Томирадів загін наштовхнувся на «скорпіонів». Плащоносці підготувались до оборони і рушили на хорватів, закрившись щитами. Джури зі звіриним гарчанням кинулись на найманців, зустріли жорсткий опір й відкотились, забираючи мертвих і поранених. «Скорпіони» в тісному приміщенні вправно орудували мечами, а куничі заважали один одному, що не дозволило їм використати чисельної переваги.

Томирад наказав виламати один з тих стовпів, що стояли у ритуальній залі. З ним, як з тараном, куничі знову рушили на плащоносців. Веслич і Цапик проскочили вперед, розбили ворожі щити булавами і зчепились зі «скорпіонами» по обидва боки від тарана. Цього разу найманці не витримали натиску й почали відступати. Перемога коштувала життя Весличеві й ще двом гридням. На сходах біля скарбниці залишились тіла двох плащоносців.

— Це вам, проклятим, за Нірада, за Спірку! — диким туром ревів знавіснілий Цапик і разив ворогів смертоносною булавою. Один з найманців щитом відбив булаву й нирнув джурі під руку. Але поряд з Цапиком вчасно опинився Волх з рогатиною. Начальний могитич згадав матір їжачих богів, вдарив ворожого щита рогатиною й тим відкинув плащоносця від Спіркиного брата.

Нарощуючи успіх, Томирад разом з рештою гриднів підхопили таран і видавили «скорпіонів» на бастіон. Тут чорна стріла вжалила в плече Цапика, а інша вкоротила віку Краславові. Куничі також відповіли стрілами, й рідко яка з них пролітала повз ціль. Відкритий простір вже не заважав діяти усім загоном, і чисельна перевага хорватів далась взнаки. Фронтальний бій розпався на окремі мечні змагання. На кожного з уцілілих плащоносців насіло по три-чотири куничі. Один за одним найманці гинули, забираючи до предків не меншу кількість хорватів. Найдовше відбивався здоровенний сивий варяг, якого стрілами, врешті-решт, перетворили на їжачу подобу.

У бойовому запалі ніхто з куничів не помітив, як застрелили Волха. Вже опісля побачили, що двічі народжений присів біля частоколу зі стрілою у серці, похиливши голову на шийну гривну зі знаком Сварги. Потім пліткували, що богиня покарала його за те, що вимовив при непосвячених її таємне ім’я, а інші казали, що то Пек Блудень відомстив жерцеві за відступництво. Проте ніхто не сперечався з тим, що далеко не кожному жерцеві випадає завершити свій серединний шлях з такою славою.

Томирада було тричі поранено, але він не вийшов з бою. Саме Чоломирів син припинив бойове шаленство сивого варяга, пустивши стрілу йому в груди. Щойно куничі ізнищили всіх плащоносців, княжич кинувся до проходу у скелях, звідки під час бою долинали дивні звуки. Цапик, забувши про своє пробите плече, рушив за Томирадом.

Жагуча внутрішня блискавка струсонула тіло Арати й вивела її з медитації. Туман зник, Брама вже не пульсувала, а сяяла рівним білим світлом. З нього повільно вистромились такі ж сяючі позублені мацаки, разюче подібні до хапальних кінцівок велетенської комахи. Рухались вони судомно, наче долаючи опір глейкого середовища. Чим далі мацаки просувались до Серединного світу, тим ставали прозорішими, їхнє сяяння згасало. Войовниця напружилась, відвела меч за спину й двічі перекрутила ремінну петлю, припасовану до рукоятки.

Тим часом, неквапно долаючи опір міжсвітового кордону, з Брами виходило світлоносне тіло Богомола. Услід за мацаками промкнувся жмут рухливих відростків, відтак з’явилась всіяна очима трикутна голова, що мінилась нестерпно яскравим перламутровим сяйвом. Від неї розходились відчутні хвилі Сили. Арату ледь не знудило від потужної вібрації, яка охопила усе суще при Брамі. Краєм ока вона бачила, як розбігаються гремівники, як падають палі зі світильниками і розіп’ятими яструбами. Навіть скелі почали кришитись. Дрібне каміння сипалось навколо войовниці, один з камінців боляче вдарив її у потилицю. Арата згадала слова старої жриці:

«Важко витримати присутність божу».

Та стара мала рацію, подумала невістка Триликої.

З неквапною величчю Браму проминув укритий райдужними крилами тулуб, що його несли міцні, вкриті шпичаками та панцирними щитками комашині ноги. Голова ж Богомола стала зовсім прозорою, наче розчинилась у повітрі Серединного світу. Чоловік Арати наблизився до Жаринки, але що виробляли з білявкою його невидимі мацаки, годі було розібрати. Арата зауважила, що сяючий тулуб божества перекреслювала довга смуга темряви. Її нечіткий край сльозився сріблястою вологою.

«Це ж і є Його невиліковна рана! — здогадалась Богомолова Дружина. — Слід від полум’яного меча Рагла».

Мотуззя, яким гремівники прив’язали куницю до рами, раптом розірвалось, тіло білявки тріпонулось, немов зроблена з ганчір’я лялька, й злетіло над долівкою. Арата не йняла віри власним очам: Жаринка висіла в повітрі на висоті половини людського зросту.