Джон Вейн - Зима у горах

class="book">Роджер відкрив був рота, щоб відповісти, але саме в цю хвилину до них підійшов офіціант з двома подвійними порціями віскі.

—     Запиши на мій рахунок, Філе,— промовив довгий.

—     Слухаю, сер.

—     І налий по одній собі й Шану.

—     Ми на. роботі, сер.

—     Ну, то запиши їх на мій рахунок; вип’єте, коли звільнитеся.

—     Слухаю. Дякую, сер.

Філ відійшов, поставивши перед ними на таці дві склянки.

—     Вам простої води чи содової? — спитав довгий.

—     Дякую, ніякої не треба.

Вони знову помовчали. Поклавши собі в склянку льоду, Роджер відсьорбнув трохи й промовив:

—     Ви кажете, що для такої людини, як я, життя тут нецікаве.

—     Та й для мене так само,— зауважив довготелесий.

—     А що я за людина, на вашу думку?

—     Ну, найкраще це знаєте тільки ви самі,— посміхнувся довготелесий.

І тут Роджер раптом здогадався, з ким він розмовляє.

Хоч це й було досить безглуздо, але першою думкою Роджера було — нити чи не пити віскі, що його він тримав у руці. Поставити склянку на стіл, підвестися, холодно кивнути й піти — чи не засвідчить це найкраще за всі слова, що він і далі стоятиме на боці Герета? Що він відмовляється йти на компроміс і що його не залякаєш?

Ні, миттю вирішив Роджер, так він не вчинить. Уся ситуація виключала саму можливість такого простого, на зразок «відчепіться-від-мене-сер», жесту.

Толе Роджер спокійно промовив:

—     Мене таке життя цілком влаштовує. Я вважаю, що в ньому чимало цікавого.

Довготелесий знову швидко позирнув на Роджера, просто в очі, і знову відвів погляд.

—     А як просувається вивчення валлійської? — спитав він.

—     О, gweddol. (Непогано (валл.))

Запала мовчанка, і Роджер почув навіть власне дихання.

Потім Дік Шарп випив із своєї склянки, обережно поставив її на стіл і сказав:

—     Все одно.

—     Що — все одно?

—     Ви пішли тут, так би мовити, найважчим шляхом.

—     Як на мене, цей шлях легкий. У всякому разі,— рівним тоном додав Роджер,— він був би легкий, якби нам дали спокій.

—     Слухайте,— сказав Дік Шарп. Він раптом нахилився до Роджера.— Ви могли б вивчати валлійську мову без усього цього — без тривог і мороки. Якщо вам потрібна робота в цій місцевості, місяців на три, а то й шість, я можу для вас щось знайти. Цікавішу, ніж зараз, та й зароблятимете більше.

—     Саме це ви й кажете їм усім, так? — (Подумки Роджер відзначив: «Отже, він не знає, що я працюю в Герета задурно. Цікаво»)..

—     Атож, саме так я всім їм і кажу,— охоче погодився Дік Шарп,— І всі вони мене слухають.

—     Можливо, вас усі слухалися — досі. Але тепер ви натрапили на чоловіка, який слухатися не буде.

—     Але чому? — спитав Дік Шарп. В його очах, коли він знову на мить глянув Роджерові просто в обличчя, зразу ж їх опустивши, промайнула раптова напруженість.— Не розумію. Поясніть мені.

Роджер відхилився на спинку крісла і, перш ніж відповісти, ковтнув віскі.

—     Я тут пробув недовго. І можу відверто визнати: з місцевими подіями пов’язана не основна частина мого життя.

—     Отже, ви просто розважаєтеся. Збавляєте час. І псуєте все тим, кому доводиться тут жити.

—     Ви мене перебили. Я хотів сказати зовсім не це. Моя позиція цілком протилежна. Якщо навіть моє перебування тут — лише інтерлюдія в моєму житті, я хочу зробити й щось корисне, а не тільки підучити трохи валлійську для власних потреб.

Дік Шари уважно дивився на нього.

—     Що ж, тут сила-силенна корисної роботи для такої людини, як ви. Освіченої людини. Але чому саме Герет Джонс?

—     А чому б і ні? Це не дає деяким речам зникнути із життя.

—     Даруйте,— сказав Дік Шарп,— але справи у пас ішли б набагато краще, якби сюди не потикалися такі, як ви, й не втручалися, куди їх не просять.

—     Ви говорите достоту як полісмен у штаті Алабама,— зауважив Роджер, уже сам завдаючи удару.

—     Не розумію, що ви хочете цим сказати, та мені й нецікаво. Ви приїжджаєте сюди й починаєте розводити теревені про те, що не хочете дати деяким речам зникнути із життя. Та не затримаєтеся в цих місцях, щоб переконатися: лихо Північного Уельсу в тому, що тут від зникнення уберігають багато такого, що насправді давно вже мертве.

—     Що ж, наприклад? — різко спитав Роджер.

—     Дрібні ферми. Дрібні підприємства. Дрібні ідеї. Та ще цей триклятий дурень, цей макаронник Маріо з його пластиковими бомбами.

—     В Маріо є пластикові бомби?

—     Скоро будуть, якщо його не зупинять, голубе. Щоразу, коли його бачу, я помічаю в його очах дедалі більше божевілля. Одного чудового дня він покладе пластикову бомбу у валізу і розвалить кому-небудь голову.

—     Не чекав, що ви такий красномовний,— докинув Роджер, входячи в ближній бій.

—     А чи маєте ви взагалі підстави робити щодо мене якісь висновки?

—     Не знаю. Можете назвати це інтелектуальною зарозумілістю, якщо хочете. Я вважав вас звичайнісіньким безсоромним місцевим ділком, який поспішає прибрати до рук усе, що може дати бодай якийсь зиск не дуже гребуючи при цьому засобами. Таким собі дрібним шахраєм, який діє. потай і використовує ще дрібніших шахраїв, щоб відгвинчувати гайки на колесах чужих автомашин. А що ви масте якісь погляди — такого я й не міг сподіватися.