Віталій Іванович Петльований - Гуляйгора

Не сундучок взяв, бач, а сучасну річ. Павло залишив гуляйгірців, пішов до нього. Поруч сидів і лейтенант Сергєєв. Виявляється, і Валерій служитиме разом з Павлом. Хороша прикмета! Але в наступну мить поряд із Сергєєвим побачив і стриженого під машинку спортсмена в синій спортивній формі.

Кров ударила йому в лице. Невже? Ще наблизився. Обличчя знайоме. На підлозі біля ніг спортсмена лежить валізка з латунним замком і жовтий шкіряний чемоданчик. Чи не той самий, куплений на вулиці Свердлова біля Театру естради? Упізнав і коричневе півпальто. Ні, Павло не помилився. Він. Той, що вів тоді Лесю в театр. Нахабні очі, товсті губи, на кисті правої руки замшева манжетка і значок майстра спорту на шерстяному жилеті. Лейтенант Сергєєв щось розпитує в нього, він пихато відповідає і кусає з плитки шоколад. Ходуном ходять щоки, продукція знаменитої Харківської фабрики застрягає в зубах. Спортсмен поводиться так, ніби він з лейтенантом Сергєєвим запанібрата.

Валерій аж руками сплеснув, побачивши перед собою Павла.

— Ага, я ж казав… Слово честі, мені навіть наснилося ще дома, що служитимемо разом. Сядемо у вагоні поруч. Добре?

«Хто б міг подумати», — не розстається із своїми тривогами Павло, поглядаючи на спортсмена.

Поява в їхній команді Тодя — неприємний, несподіваний сюрприз.

Удруге в житті доводиться зустрічатися їм віч-на-віч. Дуже змінився дачник, розпух. Те, що він позбувся рудого чуба, змінило зовнішність, але очі, здається, такі ж нахабні, безбарвні. Давня неприязнь прокинулася в Павлові з новою силою.

— А ти, Валерко, не знаєш, за що цьому товстунові майстра спорту дали? І як його прізвище?

— Прізвища не знаю. А чув, що називають Тодосем.

Не помилився, виходить, Павло.

Пили з Валеркою чай з буфету. Закушували домашніми делікатесами. Валерій на закуску простягнув Павлові пачку «Нашої марки». І той, — здуру, чи що, — затягнувся тютюновим димом.

Їхній поїзд — пасажирський. Вагон, у якому їдуть, — плацкартний. Дві полиці знизу, дві зверху, а над ними, ще вгорі,— не то запасні, не то для речей. Як хтось захоче, може й там лягти.

Старшину Страхомаху по вагону веде провідниця. Показує, звідки починаються заброньовані для них місця. Як увійшли один за одним, так і розмістилися. І вийшло само собою, що поруч із Павлом поклав свій речовий мішок Валерій, а навпроти сів один із тих десяти харків'ян, які прибули безпосередньо на вокзал. Статурою схожий на Тодося — крутолобий, плечистий, в руках сила. Важкий фібровий чемодан легко закинув на верхотуру, як іграшку. Одяг цього городянина відрізнявся вишуканістю, штани і жилет — одне ціле, ніби мисливський теплий комбінезон. І все ж у цього любителя екстравагантного, недешевого одягу — великі мозолисті руки робітника-металіста, на них сліди роботи, яку виконує: він або коваль, або сталевар. На обличчі, коли придивитися, сині цяточки опіків. Незнайомий новобранець постояв з хвилину мовчки, тримаючись за полиці, ніби перевіряв їхню міцність, посунув угору гофровану шторку на вікні, в купе посвітлішало. Він був завеликий для цього купе, цей пасажир, якби всі інші вдалися у нього, можна було б подумати, що їдуть учасники змагань важкоатлетів. На найвищу полицю поклав він хутровий капюшон, відчепивши його від комбінезона. Далі розстебнув жилет, згорнув усередину хутром, примостив на середній полиці біля вікна.

Басовито запитав:

— Ніхто з вас, товариші, не претендує на це місце? Тоді —лади! Скуповую. Познайом мене з нашими супутниками, — відступив трохи, присів поруч з Валерієм. — Маю честь! Євгеній Іванцев, верстатозавод, цех сірого чавуну. До мобілізації… З Валерою ми встигли по душах поговорити, а з вами бачимося вперше. Може, і ви з «Червоної нитки»?

— Сільський я. З Гуляйгори, але працюємо з Валерієм разом.

— Ясно.

Йому справді було тісно, ливарникові із верстатобудівного. Тому й запропонував свої послуги.

— Давайте мішечки ваші позакидаю на полицю. Нічого з ними не станеться.

Не почувши заперечень, швидко розправився з речовими мішками; крадькома принюхувався до них, голосно вгадував:

— Ковбаси, пироги! Ха-ха! Щось ніби так пахне.

Павло подумав, що ось такі люди, як цей спортсмен, завжди спокійні, врівноважені. Але тут же сам собі заперечив: «А той, другий? Той, з котрим схрестив шпаги ще у Гуляйгорі?..» Мав на увазі Тодося, чи як там його звали — Тодя. Невже їм доведеться служити в одній частині? Може, навіть в одному підрозділі? Сама ця думка зіпсувала настрій. Спершу все в ньому протестувало від несподіванки. А Тодось Павла не впізнав. Ну, й дідько його бери! Все тече, все міняється, як любив говорити Ян Карлович Дзеніс. При Павлові пояснював батькові, що ці слова означають. Заспокоював себе: їх тільки везуть разом, а далі випаде, можливо, кожному своя дорога. І нова думка ворухнулася в ньому: «Хіба краще було б, якби Тодь залишився в Харкові? В одній квартирі з Лесею? Нехай послужить. Два роки — не малий строк».

Валерій зауважив Іванцеву:

— Ти про пироги нагадував. Можу почастувати.

— З чим пироги?

— З печінкою.

— Ну й даєш! — покрутив головою Іванцев. — Прибережи краще свої пироги на потім. Хто зна, як довго нам їхати. Старшина каже — військова таємниця, а на вагонах звичайна табличка: «Харків — Київ». На захід курс тримаємо. А може й таке бути, що десь нас перекантують. Залізничні путі — як павутиння. А за пирогами діло не стане, запишемо на прибуток. От піду тільки подивлюся, як наші влаштувалися.

По вагону пройшов старшина Страхомаха. Перевіряв, мабуть, наявність особового складу. За вікном пробігали станції, роз'їзди, смугасті шлагбауми. Поїзд