Інна Роміч - Любов у спадок

яке організовує леді Маргарет… Цього разу все мусило бути особливо врочистим — адже цього— Великодня з Едінбурга приїздив син Макфергюсів, Роберт, який щойно отримав посвяту в лицарі. О, Маргарет фанатично любила свого сина. Він був її гордістю, її надією, заради нього вона була готова на все. З молодим Макфергюсом збиралися приїхати його друзі — хтозна, може, Мері судилося знайти серед них нареченого…

І тому ще зрання слуги снували по замку, немов очманілі. Леді Маргарет і сама, підібравши спідниці, з шаленою швидкістю переміщалася замковими переходами, завжди вчасно опиняючись саме там, де робота чомусь не спорилася. Домашнім здавалось іноді, що вона роздвоїлася та перебуває одночасно в двох місцях. Вона лаялася, підганяла, просила, куштувала всі страви, сварилася з кухарем і відразу починала з запалом обговорювати, чого треба ще додати до святкового пригощання. Перепадало від неї всім: собакам за те, що крутяться під ногами, слугам за нетямущість, навіть улюблениця господині Дженет отримала нагінку нарівні з іншими.

Еріка ноги збила, силкуючись допомогти своїй вимогливій тітоньці. Засапана, бігала бідолашна то вгору, то вниз крутими сходами, виконуючи її вказівки. Ще б пак! Сьогодні почнуть прибувати гості, а в них нічого не готове. Тобто це Маргарет так вважала, а як на Еріку, то вони зробили все ще тиждень тому. Вона вже давно хотіла вшитися в свою кімнату та перемінити заношену, вкриту латками спідницю й полотняну блузу на нову сукню, подаровану їй до свята, але в тітоньки щоразу саме останньої миті знаходилось якесь доручення для неї. Мері, мабуть, уже разів із двадцять переодяглася й тепер крутиться перед дзеркалом…

Еріка з досадою підібрала спідницю й заквапилася сходами донизу. Цього разу тітка забрала собі в голову, що на кухні замало борошна, й вона мусила підтвердити це страшне припущення. Може, варто привезти мішків зо два з сусіднього абатства?

Загалом страв було заготовано стільки, що в Тейнделі навряд чи могли з'їсти все це за рік. Гостей, зважаючи на приготування, очікувалася безліч. Цікаво, як уся ця юрба могла тут поміститися? Адже Бархед, щиро кажучи, був зовсім невеликим замком. Цікаво було б глянути й на молодого Роберта Макфергюса, адже Еріка досі не бачила свого кузена.

Міркуючи так, дівчина швидко перетнула замкове подвір'я. Легко ухилилася від двох здоровенних хлопаків, що тягли барана, котрий шалено опирався, заскочила в кухню. Запах там стояв такий, що після тривалого посту слина потекла. Аромат смаженої дичини, печених пирогів, інших чудових страв, змішаний зі спеціями, вдарив у ніздрі, й живіт негайно відгукнувся протягливим гурчанням. Еріка болісно ковтнула. Авжеж, це вам не варена ріпа й не до біса остогидлий поурідж…[37]

У кухні було справжнє пекло. У печі бушувало пекуче полум'я, пара виривалася з-під покришок казанів, скрізь щось булькало, смажилося, парилося, варилося… Двоє замурзаних хлопчаків, більше схожих на малих закіптюжених чортенят, із натугою крутили рожна, а на нього було насаджено цілого бика. Служниця завзято вминала тісто, що поривалося назовні з великецької діжки, ще двоє дівчат великими ножами швидко кришили овочі.

Еріка закрутила навсібіч головою, намагаючись розгледіти в цьому бедламі Сіда, головного кухаря. Нарешті побачила його: люто розмахуючи руками, він вичитував слузі, який у чомусь провинився.

— Агов, Сіде! — намагаючись перекричати весь цей шарварок, загукала Еріка. — Чи досить у тебе борошна? Господиня послала мене запитати, чи не потрібно ще чогось?

Дебелий Сід, пихкаючи, повернувся до неї.

— Що значить — досить?! — обурено загув кухар. — Звичайно ж, у мене всього досить — і борошна, й усього іншого. Я не пройдисвіт якийсь, я вже двадцять років служу панові Дункану і його родині, то вже ж зумію подбати, щоб усього було вдосталь! А ось деякі, — він добряче стусонув нещасного слугу, — думають, що їм можна ухилятися від роботи. І через це печеня пригоріла! Що я з цим робитиму? Хіба можна ставити на стіл перед шляхетними панами пригорілу печеню?! Так і передай її милості, що сьогодні я вб'ю цього негідника, нехай шукає іншого слугу. Та хай принесуть більше дрів, бо вогонь у печі от-от згасне!

Сід люто потрусив у повітрі величезним лаписьком, і Еріка кулею вилетіла з кухні. Поки головний кухар не вилив на неї всі свої прикрощі та смутки, мусила мерщій забиратися. Вона побігла через подвір'я до замку. Може, їй нарешті вдасться пробратися в свою кімнату й переодягтися…

Вона так замріялася про те, як надягне нову сукню, що не відразу почула голосний вигук, який ніби попереджав про небезпеку. Чийсь переляканий голос пролунав над самим її вухом:

— Агов, посторонися! — і вона ледь встигла сахнутись убік від великого рудого коня.

Вершник щосили смикнув за повід, кінь заіржав і став дибки та мало не зачепив при цьому дівчину копитами. Еріка зойкнула, заточилася та з усього маху ляпнулась у величезну калюжу, повну багна. Все сталося так швидко, що навіть заверещати не встигла. Рідке болото обліпило її спідницю, руки, забрьохало обличчя… Вона з жахом підняла свої чорні руки до очей і зойкнула. Господи, як же вона тепер тітоньці покажеться?

Голосний сміх привів Еріку до тями. На подвір'я замку встигли заїхати не менше дюжини вершників, а вона, роззява така, навіть не зволила цього помітити. Всі причепурені та ошатні, зброю начищено до блиску, коні лисніють… Вона підвелася з калюжі, ледве зіп'ялась на тремтячі від переляку ноги й зацьковано озирнулася. Навколо за животи хапалися шотландці, показуючи на неї пальцями. Молодий паж, який мало не збив її, зіскочив з коня й розгніваним яструбом кинувся до неї.

— Ти, безмозка служебко, куди тебе несе! — брутально загорлав паж. — Хіба не бачиш, що в замок в'їжджають шляхетні лицарі? Ну-бо, геть з дороги!

Хлопець погрозливо заніс руку, збираючись ударити її. Еріка хотіла