Ірина Тетера - Київ — New York

Одного разу Джастін повіз мене на Бруклінський міст. Ми залишили машину на узбіччі на в’їзді, а самі піднялися на доріжку пішоходів, що підноситься над рівнем дороги. Дві величезні вежі в готичному стилі з’єднували між собою три прольоти моста. Закутаний напівпрозорим серпанком, якій підіймався від води, ввібравши тепло затоки, здавалося, він повис у повітрі, допомагаючи відображати захід від річкової гладі. І останні фарби вечірньої заграви — все, що залишилося від ще одного щасливого дня, який назавжди тікав від мене, розчинившись у лінії горизонту. Ми йшли не поспішаючи, і я подумки читала Маяковського:

Так і не встигнувши поніжитися в легких обіймах темряви, міст зайнявся тисячами різнокольорових вогнів. Я взяла Джастіна під руку, а він торкнувся губами моєї маківки. Ми зупинилися на середині мосту.

— Тобі подобається? — Він дивився на місто, упершись підборіддям мені в голову.

Мене заворожував вид, який відкривався перед очима.

— Мені здається, всупереч усім земним законам, лінія екватора має проходити саме тут, під Бруклінським мостом. — Джастін усміхнувся.

— Не можу повірити, що цей міст витримує такий потік машин і людей!

— Коли його відкрили, таких невіруючих, як ти, — він заглянув мені в очі, — було справді багато. І тоді по мосту провели двадцять одного слона з найближчого цирку й так засвідчили його міцність. Повір, він витримає й не таке.