Іван Іванович Білик - Яр

— Управа є, головою призначили якогось...

— Призначили?

— Авжеж. Цей уже не «самозванець», як той, Оглоблін. Кажуть, гне так, як німці велять. Це можна було зрозуміти ще з того номера газети, що почав зватися «Новим українським словом». Закрутили гайку.

— У редакції всі нові?

— Майже всі. Старих теж до Бабиного яру...

Максим уявки порівняв зміст «Українського слова» з цим «Новим». Різниця справді була разюча. Нова газета навіть половину оголошень почала давати німецькою мовою, і скрізь, у кожному рядку «Велика Німеччина» й «Фюрер», «Велика Визволителька» й «Геній людства».

— І журнал «Литаври» прикрили, — сказав Олег Попович.

Цього часопису Максим майже ніколи не читав, хоч він, здається, друкував також історичні матеріали.

Я нервово чекав, коли піде Олег Попович. І як по тому нарешті рипнули двері, став і собі вдягатися.

Мати залебеділа:

— Ой, Максимочку, та так пізно, так страшно, сидів би в хаті, га?

Я тільки відмахнувсь од матері й зняв з кілка шапку.

Батько посміхнувся:

— Парубкує наш дерехтор. Германець його не зачепе, не бійся, стара.

Ці щоденні репліки сиділи мені в печінках, я спересердя грюкнув дверима й вийшов. Однобока половинчаста хата була до вікон заметена снігом. Снігу цього року накидало стільки, що дерева в садку позагрузали в ньому попід самі пахви, на радість зайцям, яких розвелося тьма-тьмуща. Зайці гасали в стену цілими ватагами, по десять і двадцять разом, ситі й нелякані, і робили гуртові наскоки на людські садки, бо німці першого ж дня після свого приходу обійшли всі двори й побили дядькам мисливські рушниці, у кого були.

Подвір'я висипало рівно й товсто, по пояс людині, його перетинали три глибокі й вузькі щілини: одна до комори, друга до нужника й третя на вулицю. Мати щоранку розчищала дерев'яною лопатою ці траси життя, але сніг ішов і йшов, розгладжуючи всі нерівності, усі сліди людини.

Вітер бив просто в обличчя, я дибав майже наосліп, шугаючи в замети, низько нахиливши голову й затуляючись коміром. Од дихання краї коміра брались інеєм і парили щоки. Я вмовився з Оленкою зустрітись біля хати в зовсім незнайомих людей, де цього вечора збиралися досвітки. До восьмої лишалось хвилин із п'ятнадцять, а, може, й менше, тож я поспішав. Але коли нарешті знайшов необхідну хату, розгублено став. У жодному вікні не світилось. Даючи собі куражу, я відчинив хвіртку й підійшов до хати. Може, вікна позапинали, щоб не привертати зайвої уваги? Та надії не справдились. Усередині було зовсім поночі, звідти не долинав жоден голос, люди спали праведним сном.

Я вийшов на вулицю й спробував зорієнтуватися. Невже сплутав адресу? Пішов у край вулиці, тоді повернувсь назад. Помилки не могло бути, хата під білою черепицею одна на ввесь куток. У чому ж річ? — подумалось мені. Не могла ж Оленка надурити мене, щоб потім знічев'я пореготати в гурті подруг!

Страждаючи від сумнівів, я топтавсь на безлюдній вулиці доти, поки закоцюб. Ноги в черевиках стали мов дерев'яні й гостро боліли. Я махнув рукою й подався геть. Але з центру звернув не додому, а на Оленчину вулицю. У їхній хаті одне вікно світилось, але я ні за які гроші не зайшов би туди. Лють на Яголиного Антона, яка то прокидалась, то затухала, зараз раптом спалахнула з новою силою. Бракувало ще тільки цього — проситися до нього в гості.

Дорогою сюди я був трохи зігрівся, тепер же пронизливе шарпання завірюхи знову зробило своє. Я тіпався всім тілом, сердито зиркаючи на жовтаве світло вікна. Поклав собі пройти вулицею взад і вперед п'ять разів — а тоді йти к лихій годині додому. Та коли зробив п'ятий рейс, ноги самі повернули назад, і я загадав собі: ну, ще тричі й годі, хоча й знову не був абсолютно певним, що дотримаю слова. І за тим останнім чи не останнім третім разом, дійшовши до знайомої хвіртки, став, мов укопаний.

Назустріч мені, роздягнена, у самій хустці вискочила Оленка, вхопила за руку й потягла до хати.

— Іди, не пручайся!

Але я не міг не пручатися, і Оленка тихо примовляла:

— Ото, і не потягнеш, мов бичок уп'явся всіма чотирма. Та йди, кау!

Голос у неї був ласкавий і майже дитячий.

— Чого я там не бачив...

Дівчина стала й заглянула мені в вічі.

— Може, ти Антона?.. Його нема. Пішов на дижурство... Антона? Га?

— Якого там Антона...

Мені було соромно зізнатися, що це саме так, але бажання впиратись пропало, і я дав тягти себе стежкою до веранди, заспокоюючись думкою, що зайду тільки на п'ять хвилин, аби відігрітися, бо перемерзла людина ні до чого не здатна.

У хаті було тепло, затишно й трохи тхнуло пелюшками, які висіли біля печі.

— А де ж...

Оленка здогадалася, що я питаю про її невістку й небожат, і мовчки махнула рукою на сіни: там, у тій половині сплять. По тому взялася розстібати мені пальто, бо я ніяк не міг упоратися покоцюблими пальцями.

— Ти знаєш, нас же сьогодні порозганяли.

— Кого?

— Та кого ж. Усіх, досвітки наші.

— Хто порозганяв?

— Та хто ж! Отой пришелепкуватий Онисим Лук'янчук, поліцай! Не можна, каже, досвітки запрещонні, каже.

Я ніяк не міг угамувати в собі холодних дрижаків і зосередитись. Обморожені пальці пекли так, мов хто заганяв під нігті шевське дерев'яне гвіздя.