Міхаель Андреас Гельмут Енде - Нескінченна історія

- Цього я вам також не скажу, - відповів Бастіян.

- Ну, що ж, хай там як - вітаємо за нашим столом! - вигукнув лицар Гінрек. - Чи не зробите нам ласку, зайняв­ши місце порад із нами і розділивши з нами трапезу, юний друже?

Бастіян із вдячністю прийняв запрошення, сів і почав досхочу призволитися.

З розмови, яку вели дама і четверо молодих лицарів, він довідався, що зовсім недалеко звідси лежить велике і величне Срібне Місто Амарґант. Невдовзі там мав відбути­ся турнір. Відтак і з далеких країв, і з околиць туди сходи­лися найхоробріші герої, найкращі мисливці, найвідваж- ніші воїни, а також різні шукачі пригод і пройдисвіти. Усім хотілося позмагатися на турнірі.

Лише троє найсміливіших і найдужчих - переможці турніру - будуть удостоєні високої честі й зможуть узяти участь у небезпечній виправі. То мало бути щось на кшталт пошукової експедиції. Наскільки зрозумів Бастіян, ішлося, вочевидь, про тривалу і надзвичайно складну подорож, ме­та якої - пошуки невідомого героя, що його лицарі - Басті- янові співрозмовники - називали Рятівником Фантазії. Річ у тім, що ніхто не знав навіть його імені; відомо було тіль­ки, що шукати його треба десь у світі Фантазії. Так чи інак, але саме йому, своєму Рятівникові, Фантазія завдячувала тим, що усе ще - або ж знову - існує. Виявляється, колись, у прадавні часи, над Фантазією була нависла страхітлива загроза - катастрофа, нещастя, лихо; Фантазія тоді заледве не загинула. Саме він, Рятівник, чи не в останню мить від­вернув цю загрозу: він прийшов і дав Дитинній Царівні ім’я - Місяцівна. Нині всі - тобто кожен, хто живе у Фанта­зії, - знають Дитинну Царівну саме під цим іменем. А Ряті­вник, нерозпізнаний, нікому не знаний і всіма забутий, за­губився десь у безмежній Фантазії. Отож його треба знайти, а тоді, так би мовити, супроводжувати з ескортом, аби з ним нічого не трапилося. Завдання пошукової експедиції якраз у цьому і полягатиме; треба буде знайти Рятівника. Але оскільки на учасників виправи можуть чекати неймо­вірні пригоди і важкі випробування, для експедиції треба відібрати найдужчих і найхоробріших мужів: хтозна, що їм доведеться пережити. Саме тому і влаштували цей турнір.

Турнір, під час якого мали визначитися переможці, скликав Срібний Старець Кверквобад (в Амарґанті завжди правили найстарший чоловік або найстарша жінка, а Кверквобадові власне виповнилося сто сім років). Однак визначати переможців довірили не йому, а юному мислив­цеві з племені зеленошкірів на ім’я Атрею, який саме гос­тював у Кверквобада. Цей Атрею пізніше мав очолити по­шуки. Він був єдиний, хто зміг би впізнати Рятівника, бо одного разу бачив його обличчя у відображенні Брами Ча­рівного Дзеркала.

Бастіян мовчки слухав. Це виявилося дуже непросто - мовчати і слухати, тому що Бастіян майже відразу здогада­вся, що Рятівником Фантазії, про якого, власне, йдеться, є він сам. А коли, до всього, прозвучало ще й ім’я Атрею, йо­го серце аж тьохнуло від щастя, отож Бастіянові було вель­ми важко не зрадити себе: він насилу зумів приховати ра­дість. Та все ж хлопець твердо вирішив, що наразі краще залишатися невпізнаним.

До речі, лицареві Гінреку в цілій цій затії йшлося не так про небезпечну виправу і пошуки Рятівника, як про те, щоби завоювати серце королівни Оґламар. Бастіян відразу помітив, що лицар Гінрек по самі вуха закоханий у цю мо­лоду даму. Він раз за разом зітхав - навіть тоді, коли не бу­ло ніякісінької причини зітхати, і, знай, кидав на свою об­раницю тужні та зажурені погляди. А вона, знай, вдавала, ніби нічого не помічає. Правда, невдовзі з’ясувалося, що якийсь час тому вона дала обітницю віддати свою руку і се­рце тільки найбільшому героєві, найуславленішому з- поміж усіх лицарів на світі - звитяжцю, здатному здолати будь-якого супротивника. На менше вона не погоджувала­ся.

Саме це і турбувало Героя Гінрека. Він не знав, як дове­сти королівні Оґламар, що найбільший герой і найуславле- ніший лицар - це він. Бо й справді: не міг же він отак прос­то взяти і вбити когось, хто не заподіяв йому нічого злого? А воєн уже давно не було. Він залюбки став би на прю із якимись чудовиськами або демонами, він - якби на те його воля - був ладен щоранку приносити принцесі до сніданку щойно відрубаний і ще закривавлений драконячий хвіст, але, на превеликий жаль, ніде поблизу не водилися ані де­мони, ні дракони, ані жодні інші чудовиська. Тому коли до нього прийшов посланець від Кверквобада і запрошенням на турнір, він одразу ж радо погодився А королівна Оґла- мар наполягла на тому, що поїде разом із ним: вона хотіла на власні очі побачити, на ще він здатний.

- Розповідям самих героїв, - сказала вона, посміхаю­чись Бастіянові, - як відомо, довіряти не можна. Всі герої, розповідаючи про свої перемоги, схильні перебільшувати.

- Чи перебільшую я, чи ні, - однаково я стократ кра­щий, ніж отой Рятівник, про якого розповідають стільки легенд, - запально вигукнув Гінрек.

- Звідки ви знаєте? - запитав Бастіян.

- А отак і знаю, - заходився пояснювати Герой Гінрек.

- Бо якби в того парубійка була б хоч половина моєї сили, він не потребував би ескорту - охорони, що пильнуватиме його і леліятиме, як те немовля. Він видається мені доволі- таки жалюгідним слабаком - отой ваш Рятівник Фантазії.

- Як можна таке казати! - обурено крикнула королівна Оґламар. - Врешті-решт, це ж саме він урятував Фантазію від загибелі!

- Хай навіть і так! - зневажливо відказав лицар Гінрек.

- Мабуть, для цього йому не знадобилася якась особлива відвага.

Бастіян подумки вирішив провчити його за таке зухва­льство, і то при першій же оказії.

Решта троє лицарів зустрілися з лицарем Гінреком та королівною Оґламар випадково і приєдналися до них тому, що їм усім було по дорозі. Гікріон, який з гордістю носив свої настовбурчені чорні вуса, запевняв, нібито він най­кращий рубака в цілій Фантазії. Рудий Гісбальд, радше те­ндітний порівняно з іншими, стверджував, що ніхто не зрі­вняється з ним у поєдинку на шпагах. І нарешті, Гідорн був переконаний, що йому немає рівних у стійкості та витрива­лості. Його вигляд, здавалося, лише підтверджував це: він був довготелесий і кощавий, самі жили і кості.

Поївши, всі стали збиратися в дорогу. Посуд, скатерть і все, що залишилося з їжі, склали до дорожніх сумок і в’юків, а тоді приторочили їх до сідла одного з мулів. Коро­лівна Оґламар застрибнула на свого білосніжного румака і помчала учвал, навіть не озирнувшись. Лицар