Юрій Михайлович Мушкетик - Яса. Том 1

убік пугар, що його дістав з торок Ногаєць, а приніс із льоху барильце березового, настояного на ячмені соку. Сік був різкий і трохи хмільний. Киліяна сиділа поруч батька, навпроти козаків, ловила скрадливі Лаврінові погляди, і те не могло сховатись ні од кого. Й така була гарна, що Марко не міг одвести од неї очей. На голові вже не коса, а дрібушечки — кілька маленьких кісок, перев’язаних червоними стрічечками, вони їй вельми личили, робили її ще загадковішою, та й вона сама не ховала тієї переміни, промовляла всім своїм виглядом: «Ось я яка!» Вона була як погода напровесні: мінялась щохвилини. В очах у дівчини грали блискітки. Вона кидала їх Лаврінові. Декілька їх потайки од усіх упіймав Марко. Аби привернути увагу дівчини, спробував покепкувати над старою, що кутуляла гречані вареники з сиром беззубими яснами, але Дорош нахмурився, й він умовк. Киліяна була якась особливо соромлива й притихла, але її очі так і сяяли радістю. А Марко боявся підвести очі: вперше в житті він тратився, вперше в житті почував свою незугарність.

По обіді Брус показував господарство: простору хату на два ґанки, з прохідними сіньми, в яких в’язками висіли вовчі та лисячі шкури, вовна в мішках і пряжа, світличку і кімнату; в кімнаті на стінах висіли килими й ведмежі шкури, поверх них зброя — шаблі, кинджали, ятагани, два напівпанцири, списи, мушкети; в світличці стеля була побілена крейдою, з чорними мережками по краях, на прикрашеній рушниками внутрішній стіні висіло гніздо ремеза — на щастя. В хаті — прості лави, стіл і дорогі підсвічники, дорога скриня і навіть комод із різьбою. Пробігла Киліяна, на мить зупинилася біля вправленого в мідний обід люстерка, звідти на неї глянула вродлива смаглявка — лишилась задоволена, майнула надвір. Дорош теж повів гостей на подвір’я — показати обійстя. Найбільше він кохався в пасіці, вона стояла в саду на горбі, обнесена очеретом. У саду набирали соку ранні груші, ще зовсім зелені, а вже гнули долу віття. Біля плоту росли мальви, ясна річ — насадила Киліяна, вони дивилися на козаків великими, здивованими, але теплими дівочими очима. Посеред пасіки біліла капличка з образами святих Зосима і Саватія, на багатьох дуплянках теж намальовані образи святих, а на деяких просто картини: козак Мамай, козак у неволі. Картини мальовані погано, й Лаврін подумав, що намалював би краще. Він колись допомагав січовому богомазу і пробував писати по дереву людські парсуни, деякі з них богомаз позстругував, а кілька лишив, трохи підмалювавши. Того Лаврінові кортіло найбільше — навчитися малювати картини, він навіть хотів найнятися до богомаза, але того прогнали з Січі за якусь крадіжку. По тому Лавріна тільки іноді кликали до церкви пофарбувати бокуни та двері, розмалювати держална для хоругов, малювати ж хоругви та ікони замовляли богомазу самарського Миколаївського монастиря або привозили їх з Києва.

В омшаниках, куди теж завів їх Брус, гуск у липівниках мед. Дорош Брус величався своїм статком, але справжньої радості від того величання, певно, не мав. Був похмурий і весь час ніби дослухався до чогось. Кілька разів повертав мову на татар, розпитував, чи не знають чого нового запорожці. Тут, на Поділлі, все пропахло чутками про них. Чимало людей покинули хутори й подалися на лівий берег.

Лаврін слухав Дороша упіввуха, те й знай оглядався на подвір’я, де Киліяна з Вуцькою розвішували по вір’ю полотно. Коли вернулися до хати, Марко з Дорошем сіли на призьбі, а Лаврін догнав Киліяну, що йшла з серпом у берег, забрав серпа і пішов поруч. Не вельми довго вони жали, повсідалися на траві, тихо гомоніли. Киліяна видалася Лаврінові трохи не такою, як на ярмарку. Там вона шастала поміж яток, прицінювалася, примірялася, зажартовувала з крамарями, була вогниста й швидка, а тепер мовби притихла, принишкла, стала простішою, домашнішою, а від того ще милішою.

Киліяна ж чекала переміни в своєму житті і думала про неї. Про неї, про себе, але не про Лавріна, який він є і яким буде мужем. Буде такий, як вона захоче, це вирішила одразу.

Марко спостерігав за ними обома зоддалік, не знати чому йому стиснуло щимками серце, хотілося підійти до них, а знавши, що зайвий, не пішов. Потоптався на подвір’ї, знову сів поруч Бруса на окорованій дубовій колоді під призьбою. Якийсь час сиділи мовчки. Марко, котрому було мулько од тої мовчанки, запитав Дороша, чи не нудно, не страшно йому жити в оцій глушині. Дорош повів зизим оком, — не одказав нічого. Чи тому, що не хотілося говорити, чи й не знав, що одказати. Як не знав уже й того, нудно йому тут чи гарно. Квітнув сад, роїлися бджоли — мир і супокій. Од звіра мав захисток, мав оружжя… Але ж вибирала це місце неволя… Він і зараз обминав велелюддя, на яких міг зустріти свою, позначену грізним карбом, долю. Двадцять снігів стануло відтоді, коли востаннє танцював на запорозькому базарищі. Забув, як воно й ноги ходять у танці. Либонь, ніхто й не пізнав би його. А однак волів не стрічатися з січовиками. Невиконаний присуд ходив слідом усе життя, з роками не віддалився, не стерся. Навпаки, росли статки, він приступав ближче, росла Киліяна, й зростав неспокій. Останні тижні Дорош ходив як потороча. Може, що зустрів запорожця. Ще й засватав за нього дочку. І сприйняв це як лихий триб долі. Вчиняв Киліянину волю й заразом хотів раз і назавжди прогнати хистку тінь з — за плечей: «Нічого я не боюся, все згинуло, розтануло, поросло лободою».

Думка звивалася, як гад біля босої ноги. Ворухнися — й одразу ввіп’ються отруйні зуби. Сливе вже черкають ноги. Сьогодні збагнув доконечно: не згинуло, не розтануло, не поросло лободою. Побачив з кущів запорожців, і тенькнуло в грудях; уже й упізнав, а руки тремтіли, ледве подолав спокусу розрядити випалом рушницю. Але хіба розстріляєш минуле!

Дорошеві в грудях заклекотіла злість. Приїхали на його добро, як на своє власне. А відають, якою кров’ю, яким гріхом перед Богом воно нажите? Кара за гріхи йому, Дорошеві. А статок тому голоштаньку. Він, Дорош Брус, не хотів тієї крові. Був, як і оцей Лаврін, вольним і гордим козаком. Стояли вони на Маячці малою залогою, і шрамуватий рідкозубий осавулець Кіт підбив їх перестріти та потрусити татарських купців. Усім припав до серця осавулів замір — басурмани, нехристи, діло те угодне Богу й корисне собі. А далі були купці волоські, за ними чумаки з Дону