Сергій Оксенік - Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля

— Той, хто все знав, — сказав вождь.

Тяжка доля

— То ви знали? — Івась не знаходив слів від здивування. — І нікому не казали?

— Я б і зараз тобі нічого не сказав, — відповів Інженер. Він, без сумніву, хотів образити Івася.

Навіщо? Хто йому Івась? Просто хлопчик, та ще й не з їхнього села. Ображають же тих, кого вважають рівними. Швидше за все, він так сказав, бо не хотів відповідати на запитання. А це означало, що Інженер не вважає, що вчинив правильно. Тобто сумнівається. А може, навмисне приховав від односельців, що зовсім недалеко звідси є інше село.

— Але ж вони тепер знатимуть, що ми живемо поруч. Вони шукатимуть, — втрутився Василько.

— А раніше ви не могли про це подумати? — спалахнув Інженер. — Ви ж дорослі! Ви ж ходите, де хочете, й не тільки не питаєтеся дозволу, а ще й приховуєте, думаєте, ніхто не довідається. Догралися! Тепер не тільки тут, а й у тому селі довідались.

Його тріснутий старечий голос гримів на всю хату. Здавалося, й за її стінами чутно. Інженеровому голосу було тісно в цих стінах, він бивсь у вікна, в зачинені двері, в піч. І через трубу вилітав у небо.

— Вам кажуть, а ви не слухаєтеся! Вам забороняють, а ви все одно робите! Дорослі? Так? Дорослі? Тоді й поводьтесь як дорослі! Заварили халепу, самі й хлепчіть її! Бо як не слухатися старших — ви молодці, а як припече — біжите до них: «Ох, яка біда!» Не було б цієї біди, якби ви не лізли куди не треба!

Загалом він усе правильно казав, але Івась і Василько вже давно такого не чули. І не сподівалися почути. Якби з ними розмовляли так їхні батьки — це одне діло. Від батьків що завгодно можна стерпіти. А від Інженера — чужої людини — це було дуже прикро. І Василько не витримав.

— Годі гарчати на нас, як вовкулака! — вигукнув він. — Ми не скаржитися до вас прийшли. Ми прийшли як до головної в селі людини. Бо всьому селу загрожує небезпека. І вам у тому числі! І ми прийшли попередити вас, щоб ви знали. І наша вина в тому, що сталося, не більша, ніж ваша.

— Що?!! — Інженер задихнувся від обурення. — Моя?

— Так, ваша, — не вгавав Василько. — Якби ви не приховували від усіх того, що самі знаєте, все було б інакше. Нам не треба було б світ за очі ходити, аби про щось довідатися. Мій батько, — з притиском на слові «мій» вів далі хлопчик, — завжди казав, що дорослі живуть для того, щоб навчати дітей. Тобто розповідати їм те, що самі знають…

— Малі ви ще, щоб усе вам розповідати, — перебив Інженер, який цієї миті й сам нагадував малу ображену дитину.

Але якщо Василько щось і вмів, то це сперечатися. І спуску старшому він вирішив не давати.

— Ми малі? — у свою чергу перебив він Інженера. — А Борода? А Вухань? А Люба? Вони теж малі?

— А Люба, між іншим, також знає! — вигукнув старий і одразу ж прикусив язика.

Однак було пізно. Обидва хлопці дивилися на нього широко розплющеними очима й не вірили тому, що почули.

— Тобто ви тут самі собі вирішуєте: кому що казати, а кому не казати. — Нарешті тихо, але твердо, промовив Івась. — Любі — про сусіднє село, Лесика — читати навчили… Дуже зручно. Ви знаєте все, а решта людей — тільки те, що ви їм сказали. От і виходить, що ви тут знаєте найбільше. Тільки насправді це не так. Ви вже знаєте далеко не так багато, як, наприклад, Люба. І в цьому також ваша вина. І в тому, що вона пограбувала нас, — також ваша вина. Ходімо, Васильку.

Вони розвернулися й пішли до дверей. Ряха, сторожовий пацюк Інженера, так жодного разу й не з’явився за весь час їхньої розмови.

— Стійте! — схаменувся Інженер. — Ви розумієте, що ви зараз сказали? Ви можете це повторити в присутності самої Люби?

— Звичайно, можемо, — відповів Івась. — Але нам із нею вже немає про що говорити. Ми про неї все знаємо.

— То розкажіть мені! — наказав старий.

— Ні, — подумавши хвилю, сказав Івась. — Ми спершу подумаємо, що й кому розповідати.

І вони вийшли з Інженерової хати.

Як же важко бути підлітком!

Написане стає долею

Важко зараз було вождеві, це Лисий добре розумів. Той не мав ніяких підстав вірити полоненому. Він не міг убити полоненого. Він не міг відпустити полоненого.

Він міг тільки одне — не повірити дивному пророцтву. Але це, схоже, було вище за його можливості. Хоча… Це був би найкращий розвиток подій, бо тоді можна було би просто спитати Лисого, про все відверто з ним поговорити. Дивись — і знайшли б якусь істину. А так…

Лисому теж було непросто. Якщо він зізнається, що прочитав напис, то це буде ще одне підтвердження істинності написаного на камені. Якщо не признається, то всі розмови точитимуться навколо, жодного прямого запитання поставити він не зможе, тож не дістане й жодної прямої відповіді.

Усі відповіді будуть такими ж загальними й ніякими, як і останні слова вождя:

— Той, хто все знав.

— А хіба є хтось такий, хто все знає?

— Може й немає, — тихо промовив вождь. — Але був.

— Хто це? — Лисий розумів, що треба ставити запитання, не дати вождеві оговтатися й завести мову про напис.

— Якби ж то я знав! — сумно посміхнувся старий.

— Великий і вічний вождь усе знає, — втрутився в розмову Василем.

— Ні, Василю, — відповів йому вождь. — Я знаю далеко не все. Хлопець має рацію — швидше за все, на світі немає такої людини.

Лисий розсміявся.

— Ти зі мною не згоден? — здивувався вождь.

— Та ні, це я… Просто я спитав його, як його звуть, а він відповів: «Василем».

То я й вирішив, що його ім’я «Василем». Ще й дивувався, чому таке чудернацьке ім’я.

Мабуть, сміх його прозвучав не дуже щиро, бо вождь сказав без усмішки:

— Справді смішно. — І додав: — Непростий ти хлопець. Непростий.

— А хіба бувають прості хлопці? — здивувався Лисий.

— Може й так, може й так, — замислився вождь.

Далі говорити не було про що. І Лисий вирішив: «Що буде, те й буде!»

— А ви справді одружений? — спитав він, пильно дивлячись вождеві в очі.

Так вони стояли й дивились одне на одного, і хлопець розумів, що мусить витримати цей погляд, не змигнути. І ще — мусить дивитися не на шрам, який