Олександр Єлисійович Ільченко - Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

— з лісовими кислицями, і київський, зварений на сирівці, з куркою та з бараниною, і пісний архієрейський (на курячій юшці!) з карасями смаженими, з грибами, з оливками, з цибулею, з перцем, і якась дебела годувальниця, спокушаючи Михайлика, що поспішав пробігти далі, покрикувала:

— Кипи, кипи, борщику, в полив’янім горщику, од борщу все набряка в молодого козака!

Михайлик чимдуж квапився на той берег базарного моря, але пахощі й чарівні видіння переслідували його далі та далі, бо ж там парували й шкварчали січеники та крученики, і душенина шляхетська, і галушки з телячої печінки, і смажена тараня з медом, і ковбаси з риби, і на панські витребеньки — минькова печінка, і, звичайно ж, вареники з товчениками, і соломаха, і пряжуха, і ляпуни, і макорженики, і мегелики з сирівцем, і сластьони, і медяники, і вергуни, і марципани, і ще чимало всячини, якої ніколи не куштував не тільки наш Михайлик, а навіть і ми з вами, мій терпеливий читачу.

Все це так димувало й пахтіло, аж пробігаючи через обжерний торг, Михайлик навіть зблід, так схотілося їсти, і Явдоха швидше та швидше тягла синка на край майдану, далі від гемонських спокус, і їй здавалося, що вкрай зголоднілий Михайлик ось-ось знепритомніє.

Вони б уже щасливо й поминули те бурхливе базарне море, коли б наш коваль знову не спинився край базару, біля того ж таки фарбованого помосту, що на ньому зранку стояли шибениці: двох шибениць там уже, як ми знаємо, не було, а від третьої лишився самий лише стовп, та й відбувалось тепер на тому кону щось незвичайне, чого Михайлик досі ніколи не бачив, і вже ніяка сила, навіть рідна матінка, не могла його протурити звідти геть.

Голісінький катюга вже кудись подівся, а на тім помості хазяйнували мандрівні лицедії.

46

На кону шаленів якийсь парубок, такий рухливий, же здавалося, що їх там принаймні п’ять.

Рухляр був худий, як козиняча смерть, жилавий і кудлатий, але безвусий. Він сипав словами, як вітряк торохтів, закликаючи на виставу, що мала незабаром розпочатись.

Підкидаючи дрібні речі, жонглюючи ними, дотепний і пащекуватий, він перекидався й жартами чи не з усім базаром, тим часом оголошуючи глядачам, що, бач, мандрівні лицедії, спудеї Київської академії, покажуть сьогодні в городі Мирославі нову кумедію про наймита Климка та про пана Стецька і що вистава почнеться ось-ось.

— Як воно там наш Климко? Чи живий? — озвався хтось у натовпі, питаючи про відомого всім городянам героя вистави.

— Живий та веселий, — одмовив любезний рухляр.

— Але сьогодні ж йому судилось, нарешті, вмерти? — з гурту спитав інший голос.

— Судилось! — І він знову заторохтів про початок вистави, правлячи за живу, як ми тепер сказали б, афішу й усіх дивуючи спритністю своїх сухих та жилавих рук.

В руках у нього миготіло кілька брилів, і трудно було навіть збагнути — скільки їх: п’ять? шість? вісім? — бо літали вони далеко над ним, потім слухняно повертались до рук, і їх мовби ставало більше та більше. Перегодом то вже були не брилі, а зелені кварти з горілкою, потім горющі смолоскипи, і ввесь час його язик ворочався, мов литовський ціп, раз по снопу, а раз — по току, раз — про виставу, а раз — просто так:

— Ану, дівко, лови! — Кудлатий жонглер (звали його Іван Покиван) жбурнув глядачам кілька барвистих опук, які так дивно пружилися в руках, відскакували, полишаючи в руці незвичне відчуття, бо ж гумова опука була ще, — та й не тільки тут, а й по цілому світі, — річчю дивоглядною й чудною.

Юрба опуки ті підхоплювала, кидала йому знов, і рухляр устигав усі зловити чи відбити, мовби мав шестеро бистрих рук, і м’ячі літали над ним, і глядачі, втягнені в гру опуками та словами, веселились, як дітлахи.

— Може, Климко не вмре й сьогодні? — знову питали з гурту, з’ясовуючи зміст нової вистави. — Шкода ж хлопця! Га?

— Замість нього — хто ж буде в кумедії?

— Одна сорока з плота, десять — на пліт! — відмовляв Іван Покиван, граючи бистрими очима, ловлячи й відбиваючи опуки, що за ними стежив, забувши й про голод, зачудований коваль Михайлик. — А куди орли літають, туди сорок не пускають.

— Отож ти й вертишся, як сорока на тину! — кричали вибагливі глядачі. — Ти скажи про Климка: умре сьогодні чи не вмре?

Кудлатий знову кидав м’яча за м’ячем, і ловив, і жбурляв, і з кожним м’ячем летіли в юрбу мирославців нові дотепи.

— Ходімо, — знов поривала неня Михайлика за драний рукав.

В цю мить кудлатий, помітивши між глядачами, що якісь там двоє збираються собі йти, немовби виконувавши в ту хвилину потаємну волю циганочки Мар’яни, вдав раптом, буцім кидає опуку Явдосі.

— Ловіть, матінко!

Коли ж Явдоха подалась уперед, щоб схопити, він лишив м’яча при собі, а до паніматки мовив:

— Ще не спіймали, а вже пориваєтесь скубти!?

Аж Явдоха спокійнісінько відповіла:

— Дай мені боже такого кудлатого, як ось ти, щоб було що поскубти!

І всі довкола, крім коваля Михайлика, що був несміюн, зареготали:

— Спіймав облизня?

Тільки Михайлик навіть не посміхнувся.

— Спіймав-таки! — весело погодився Іван Покиван і вже гукав до якихось дядьків на возах: — Ген, ви там, роменські! Ловіть!

— А ми — не роменські, ми — з Чигирина, — відмовив з воза нетутешній ткач.

— Чигиринці?

— Атож!

— А ми — з Таращі! — гукнув іще хтось.

— Таращанці? От і славно, — граючись опуками й словами, відмовив штукар, бо мав язика не в кишені. — Всім відомо: чигиринці спекли чорта в ринді! А таращанці…

— З’їли вранці! — підказав йому хтось.

— І смачно? — спитав інший.

— Захотіли від чорта солодкого м’яса? — посміхнувся лицедій. — Правда ж, панове таращанці?

І знову буйний регіт прокотився по базару.

— Таращанців ти краще не займай! — крикнув штукареві якийсь пишно вбраний панок, чепурій, котрий, красуючись перед людьми, раз по раз робив якісь кумедні рухи, стрункий, кучерявий, схожий чимось на товстенького баранця, хоч і був прегарної вроди. — Таращанців не руш!

— Чому ж? — спитали кілька голосів.

— Ось чому! — І хвацький панок потряс шаблюкою, проте не виймаючи її з цяцькованих золотом піхов, але зразу ж був кинувся геть, щоб відійти од гріха, бо ж юрба на майдані стояла аж надто густо.

— Забив: як ведмедя жолудь! — засокотів кудлатий, ловлячи опуки, що все літали над головами глядачів. — Красне пір’я на одуді, а сам смердить. Зразу видно: не нашого пір’я птах!

— Авжеж не вашого, — бундючно відмовив пишний панок, а всі вже до нього пильніше придивлялися,