Іоанна Ягелло - Шоколад із чилі

кирпатий носик і типово слов’янські вилиці, уздовж яких спливало на плечі біле як сніг, проте й досі густе й блискуче волосся. Коли жінка посміхалася, лице вкривалося тисячами зморщечок.

Побачивши пані Олівію перед невисоким будинком на вулиці Гренадирів, Лінка відразу збагнула, що це вона. Не довелося шукати поверху й номеру квартири. Дівчина лише міркувала, чи можна ось так просто до неї заговорити. Тим більше, що літня пані вочевидь була зайнята. Озброївшись палицею від швабри, вона бігла подвір’ям, а може, це вітер штовхав її до дерева, шарпаючи сукенку й подзенькуючи браслетами. Старенька почала розмахувати палицею, і Лінка зрозуміла, що вона намагається зняти поліетиленовий мішечок, який заплутався в гіллі. Жінка була невеличка й не могла дістати так високо. Лінка підбігла до неї, щоб допомогти, і за мить палиця досягла мети. Торбинка відірвалася і, підхоплена вихором, злетіла догори. А вони стояли, задерши голови й дивилися, як вона витанцьовує вгорі й знову падає на крилах примхливого вітру.

Старенька махнула рукою, наче хотіла попрощатися з торбинкою, але може, просто вирішила розрухати руку, яка розболілася від тримання палиці.

— Дякую вам, — звернулася вона до Лінки. — Ви така люб’язна.

— Немає за що, — усміхнулася Лінка. — А ця торбинка, звідки вона тут узялася?

— А не знаю, звідки. Вона вже зранку тут тріпотіла на вітрі, щось же треба було з нею зробити.

«Класна старенька, — подумала Лінка. — Кому б хотілося бігати подвір’ям із палицею через таке?»

— Учора було так тепло, а нині через цей вітер людину аж до кісток проймає, — жінка пильно глянула на Лінку. — Ви теж, схоже змерзли, пані. Живете десь неподалік?

«Пані!» Лінці аж смішно зробилося.

— Ні, я… не тут живу. Я Лінка, а ніяка не пані.

— Лінка. Гарно. А я Олівія. Ходи, супу поїси, зігрієшся трішки. Бо на цьому вітрюгані ще й застудитися можна.

«Вона що, новин не дивиться? — жахнулася Лінка. — Запрошувати додому абсолютно незнайому людину?» Але старенька наче прочитала її думки.

— Я людей не боюся, у мене їх завжди повно. Зрештою, удома й зараз сидять мої сусідочки. Тож якщо вирішиш мене вбити, будуть свідки, так що стережись!

У помешканні було так тісно, що виявилося нелегко протиснутися між меблями й різними предметами. Старі фотелі з дірявою оббивкою, столики з пошкодженою політурою, купа порцелянових статуеток, картин і дрібничок. Крім того, море баночок, стаканчиків з-під йогуртів і старих газет.

— Чомусь мені шкода всіх цих предметів. Хтось викидає, а я збираю. Раніше речі не були одноразовими, колись їх лагодили, передавали з покоління в покоління…

— Пані Оливко, а суп буде? — запитала одна з дівчаток, що сиділи на канапі. — Бо ми голодні.

Старенька вимкнула газ під каструлею, вийняла із шафки три тарілки. Скрипнула шухляда, на столі з’явилися ложки, хліб, покраяний на рівні скибочки, масло й сметана. Пані Олівія, наспівуючи, протерла стіл і махнула ганчіркою, щоб зацікавити кота, який схопив шматинку й заходився шарпати її пазурами.

— Удома нічого їсти не хочуть, зате тут — вилизують геть-чисто все. Еге ж, дівчатка?

Лінка краєм ока придивлялася до пані Олівії, яка не їла, а з усмішкою дивилася на своїх гостей. Літня жінка була вбрана в гарну сукню в троянди, до якої дібрала три намиста: блискучі перли, разок дрібненьких кульок блідо-рожевого кольору й великі фіолетові коралі.

— Подобаються? — запитала старенька. — Я їх сама зробила. Із повсті. Вирізаю квадрати, тоді нанизую їх на волосінь, це дуже легко.

— Кому легко, а кому й не дуже. Я до такого невдатна, — відповіла Лінка.

Суп і справді був смачнючий.

— Здібності тут ні до чого, їх можна мати, а можна не мати, зате навчитися, — зауважила пані Олівія. — Зрештою, що мені робити? Я сиджу сама, якби не мої сусідки й це рукоділля, можна було б умерти з нудьги.

Лінка міркувала, як це зробити. Коли йшла на Гренадирів, то думала, що просто їй це скаже. Що не так уже й далеко, на вулиці Нобеля, живе такий собі літній чоловік. І що всі свої спогади про неї, пані Олівію, він носить глибоко в серці. Що коли лежав у лікарні, то прохав Лінку принести течку з фотографіями й листами. І що, може, їй досить просто подзвонити? Або, ще краще, натиснути на дзвоника біля старої хвіртки? Що старий дім її впізнає, і гойдалка, і сад, у якому невдовзі всіма барвами розцвітуть ті квіти, що їх вона найдужче любила…

— Чого ти так замислилася? Їж, дитино, бо вихолоне, — пані Олівія допитливо глянула на неї. — Щось трапилося?

Що ж, тепер або ніколи.

— Ні… я хотіла…

А тоді вона подумала про пана Антонія. Може, краще він сам? Вона вже й так утрутилася в його життя. А може, він цього зовсім не бажає? Може, хоче сам до неї зателефонувати? Або постукати?

Пізніше, коли вона вже виходила, несучи в торбинці подарунок — повстяні коралі — то подумала, що ця пані Олівія справді неймовірна. І що їй було трохи ніяково, що вона нічого їй не сказала. Але може, це й не обов’язково? Вона розповість панові Антонію про те, яка пані Олівія зараз, і ще про те, що вона зовсім сама. Бо гості в неї, може, і бували часто. Проте чоловіка не було. А це означало, що ймовірно, вона й пан Антоній могли би…

* * *

Щойно увійшовши до ліцею, відразу побачила Адріана. Та цього разу він не втік і не вдав, наче її не помічає. Чекав, доки зачиняться двері й дивився на неї.

— Привіт, — сказав він.

— Привіт.

Стояли мовчки.

— Як справи? — знову озвався він.

— А в тебе? Як випускні?

— Ніяк. Письмові безнадійні. Залишилися ще два усні.

Лінці здавалося, що іноді чим більше хочеш комусь розповісти, тим коротші фрази людина вимовляє.

— Йдеться про ту поїздку, — сказав нарешті Адріан.

— Поїздку?

— Справа в тому, що її організують на початку червня для всіх класів. Для нас, випускників, теж.

Справді, вона геть забула про це! Цікаво, чи мама дасть їй гроші?

— Я знаю, що ти не хочеш мене бачити. То я собі подумав, що запитаю. Ну, що ти про це думаєш? Про те, що я там теж буду.

Адріан був червоний на виду й спітнілий, і, мабуть, не лише тому, що в холі було гаряче. Власне, у будинку було прохолодніше, ніж надворі. Лінка збагнула, чого коштує йому ця розмова.

— Мабуть, не варто тобі через мене відмовлятися. Не з’їмо ж ми одне одного, — спробувала вона пожартувати.

— Ну, добре. То