Рут Веа - У лісі-лісі темному

— Гільза в твоїй кишені. Я знайшла її в кишені твоєї куртки.

Вона хитає головою, раптово мене накриває страхітлива лють.

— Не грайся зі мною, Клер! Це твоя куртка. Я знаю це. Якби вона не була твоєю, тоді нащо ти повернулася сюди?

— Можливо… — вона опускає очі на горнятко, потім дивиться на мене. — Можливо, щоб захистити тебе від тебе самої.

— Про що це, в дідька, ти?

— Ти ж не пам’ятаєш, що трапилося, еге ж?

— Звідки тобі про це відомо?

— Медсестри, вони багато патякають. Особливо, коли ти спиш, чи їм здається, що ти спиш.

— Ну то й що?

— Ти ж не пам’ятаєш, що трапилося в лісі, правильно? У машині?

— До чого, в біса, ти ведеш?

— Ти схопила кермо, — м’яко веде Клер. — Ти сказала, що не могла жити без Джеймса, мучилася через нього всі ці десять років. Розповідала, що мріяла про нього, що так і не змогла пережити й забути слова його повідомлення. Через тебе машина полетіла хтозна куди з дороги, Лі.

На секунду мене зносить хвилею емоцій. Щоки пашать від потрясіння, ніби вона вдарила мене по обличчю. Мене відпускає, я жадібно хапаю повітря.

Бо це правда. Клер говорить, а в голові блимає жахливий спалах — руки на кермі, Клер відбивається від мене, як від сатани, мої нігті впиваються їй у шкіру.

— Ти впевнена, що твої спогади правдиві? — запитує ніжно Клер. — Я тебе бачила, Лі. Ти тримала руків’я рушниці. Ти цілилася в Джеймса.

Хвилину сиджу мовчки. Нічого не кажу, хапаю повітря, руки вхопилися за горня, ніби це зброя. Потім махаю головою.

— Ні. Ні. Ні. У такому разі, чому ти тут? Чому ти не здаєш мене поліції?

— Звідки знаєш, — промовляє вона тихенько — що я це вже не зробила?

Господи, від страху я слабшаю ще більше. Роблю великий ковток, зуби цокотять об край горнятка. Намагаюся думати, прагну зібрати докупи деталі.

Це неправда. Клер грається з моєю головою. Жодна здорова людина не сидітиме й не питиме чай із жінкою, яка вбила її нареченого й намагалася скинути їхню машину з дороги.

— Гільза, — вперто повторюю. — У твоїй кишені була гільза.

— Гадки не маю, про що ти, — відповідає вона, але голос зривається. — Будь ласка, Лі, я люблю тебе. Мені лячно за тебе. Хоч би що ти зробила…

Не можу зосередитися. Голову розриває, у роті засів огидний присмак. Роблю ще один ковток, щоб позбутися його, але присмак лиш стає ще насиченішим.

Заплющую очі, під повіками знову Джеймс у калюжі крові, він помирає в мене на руках. І оце я бачитиму щоразу, коли заплющуватиму очі, аж до останньої своєї хвилини?

«Повідомлення… — він задихається, — повідомлення, Лео», — у його легенях кров.

Несподівано серед спогадів і плутаних підозр щось мене хапає…

Я знаю, про що говорив Джеймс. Що він намагався сказати…

Опускаю горнятко.

Я знаю, що трапилося. І мені відомо, чому Джеймс мусив загинути.

33

Боже, яка ж я була дурна! Не можу повірити: оце так дурепа — упродовж десяти років я нічого не помічала. Сиджу й досі шокована, прокручую всі «а якби». Усе могло би бути інакше, якби я зрозуміла, що розіграли перед моїм носом десять років тому.

— Лі? — промовляє Клер, на її обличчі відобразилося занепокоєння. — Лі, з тобою все добре? Ти виглядаєш… У тебе нездоровий вигляд.

— Усе гаразд, — відповідаю грубо.

Десять років. Десять років це кляте повідомлення шматувало моє серце, а я жодного разу цього не помітила.

— Ти впевнена?

— Лі, — звертаюся до Клер. Вона сьорбає чай, вирячившись на мене з-за горнятка, красиві брови зображають спантеличений подив. — Лі, — повторюю, — це твоя проблема, не моя. Вирішуй сама. Більше мені не телефонуй. Дж.

— Що?

— Лі.

— До чого ти, дідько, ведеш?

— Лі. Він ніколи не називав мене Лі. Джеймс ніколи не називав мене Лі.

Хвилину вона дивиться на мене з цілковитим нерозумінням. Згадую знову і знову, якою ж талановитою акторкою вона була. Є.

Актором мав би стати не Джеймс. Цю професію мусила б обрати Клер.

Вона неймовірна.

Клер ставить горня і робить кислу міну.

— Господи, це було так давно, Лі.

Це не визнання власної провини, не зовсім. Проте знаю її досить добре, щоб повірити: то правда. Вона більше не сперечається.

— Десять років. Яке тугодумство, — промовляю гірко. Гірко не лише тому, що моя помилка зруйнувала моє власне життя, а ще й тому, що якби я раніше здогадалася, Джеймс і досі, найімовірніше, був би живий. — Чому ти це зробила, Клер?

Вона простягає мені руку, проте я відхиляю її. Клер заявляє:

— Послухай, я не кажу, що вчинила тоді правильно. Я ж бо була мала й дурна. Але, Лі, я вчинила, як краще. Ви псували одне одному життя. Того вечора я пішла до нього, він наклав у штани — ну який із нього батько. А ти не була готова до материнства. Але я знала, що жоден із вас не має сміливості для прийняття рішення.

— Ні, — мій голос бринить.

— Ви хотіли цього, обоє хотіли.

— Ні, — виривається як схлипування.

— Ти можеш усе це заперечувати, — говорить вона м’яко. — Але це ти пішла, а він тебе відпустив. І для цього знадобилося лише одне повідомлення. Один дзвінок — і правда спливла би. Проте між собою ви не могли вирішити навіть це. Сіль у тому, що він хотів утекти, проте був страшенним боягузом, щоб розірвати стосунки. Я вчинила якнайкраще.

— Ти брешеш, — зрештою кажу їй. Голос хрипить і задихається. — Тобі було однаково, завжди було однаково. Ти лише хотіла Джеймса, а я стояла на твоєму шляху.

Я пам’ятаю. Пам’ятаю день, коли ми стояли в шкільному коридорі, спекотне сонце пробивалося крізь вікно, і Клер коротко кинула: «Джеймс Купер буде моїм».

Натомість він став моїм.

— Він дізнався, так? — я пильно дивлюся у її бліде лице, брудне волосся блищить у сяйві місяця. — Про повідомлення. Як?

Вона зітхає.

Потім Клер починає говорити, слова звучать правдиво.

— Я йому розповіла.

— Що?

— Я йому розповіла. У нас була розмова — про чесність і шлюб. Він стверджував, що, перш ніж одружитися, хотів скинути тягар із душі. Запитав, чи може мені дещо розповісти — чи я пробачу його. Я відповіла, що так. Він може розповісти будь-що, все. Сказала, що люблю його, мені можна довірити усе. Джеймс