Дмитро Михайлович Кешеля - Родаки

мовчала, дивлячись на мене закоханими очима. Десь у глибині пам’яті усвідомлював: я прожив велике життя воїна, бачив багато смертей, але ще ніколи не зустрічав у мертвих таких закоханих очей, як у моєї княгині.

— Не помирай! Не помирай, моя княгине! — благаюче повторював я, і раптом відчув, як моїми щоками котяться солоні теплі краплі.

Я плакав! Це було щось мені незнайоме… І знову із глибин пам’яті до мене дійшло — я прожив велике життя воїна, втратив сотні близьких і друзів, але вперше в житті заплакав тільки тепер — над тілом дорогої мені жінки. Жінки, яка молилась за мене. Я стояв із її тілом на руках перед палацом. Стояв безпорадний і знищений серед обліплених гарячо-жовтими плодами дерев і відчував, як мене звідусіль окутують солодко-запаморочливі запахи, від яких почало нестерпно нудити. Це пахли стиглі абрикоси. Ні! Це смерть коханої жінки пахла перезрілими абрикосами.

Страшна нудота знову повернула мене на берег Кривуліни, і я почав надсадно блювати.

— Дитино, перестань. Що сталося? — тормошила мене баба.

— Там смерть і там страшно, — мовив, захлинаючись я. — Я не хочу більше нікуди!

Бідна Фіскарошка бігала безпорадно довкола мене і не відала, чим допомогти. Певне, забувшись зі страху, вона не знайшла нічого ліпшого, як сунути мені знову горня Зрячої Води. Я спрагло схопив обома руками і випив до краплини.

І почалося знову. Щоправда, на цей раз я не почув ані посвисту вітру, ані рвійного польоту і кружляння крізь біле безмежжя. Велетенські, але навдивовижу ніжні і тихі бузкові сутінки огорнули мене. Саме по собі прийшло усвідомлення: я знаходжуся одинокий на ще самотнішому острові. Навкруги простягалися мовчазні води океану Тиші і Безгоміння. Я сидів на камені при вході в печеру, і мене не покидало відчуття, що я — насамкраю Всесвіту, далеко за межею всякого життя. Огорнутий бузковими сутінками, наче крізь гіркі сльози, я спостерігав, як на горизонтах океану, що оточив мене, безгомінно палахкотять червоними загравами небеса. І на їх фоні пливуть повільно одна за одною щогли. Я здогадуюся — це кораблі. Так приходить й інша думка: на тих кораблях дуже дорогі мені люди. Не відаю, хто вони — батьки, брати, сестри, діти, онуки? А моя душа, пропахла бузковими сутінками, весь час кигиче: на палубах тих невидимих кораблів — дуже рідні люди, яких відвозять мовчазними водами океану Безгоміння і яких вже ніколи-ніколи не побачу. Весь час болісно намагаюся збагнути, де я, що зі мною коїться? Як не натужував пам’ять — намарно: у свідомості, наче пожовклі шматки давніх-предавніх снів, спливали невиразні обличчя чоловіків, жінок, дітей. Картини кривавих битв, гульбищ, чиїхось злетів і падінь. Від одних видінь у мені запалювалися невимовна радість і любов, від інших — ненависть, зневага і почуття безвиході.

Час од часу над головою чувся шелех могутніх крил. Я хоч і не піднімав голови, але знав: це пролітають зграї ангелів. Усі вони тримали в руках, наче батьки немовлят, людські душі. Ніжно тулячи їх до грудей, ангели були дуже сумними і чомусь не білосніжними, а бузково-синіми — як і сутінки, що мене огортали. Я спробував піднятися, і тут з великим подивом зрозумів — я зовсім безтілесний! На цьому загадковому острові була тільки моя душа. Може, загублена ангелами або приречена на покару? Я ще не встиг подумати, на яку покару, як все навкруги — і океан, і примарні щогли кораблів, і зграї бузкових ангелів — до відчаю страшно запахло опалим осіннім листям. Так сумно і боляче пахне Самотність. І Душа моя приречена на тисячоліття відбувати на цьому острові ув’язнення Самотністю. Дивитися, як невидимі кораблі відвозять за обрії рідних мені і дорогих, як бузкові ангели відлітають у сади Господні із людськими душами. І кожного — в руках ангелів і в трюмах кораблі — щось чекає попереду. Кожен із них жевріє тривогою і надією. Тільки мене ніхто не жде, нічого не чекає, в мене немає ані дня, ані вечора, ані сьогодні, ані завтра. Тільки тужлива Самотність, що до відчаю страшно пахне опалим, сумним осіннім листям. І я заволав од відчаю! І в цю мить душа із острова Самотності знову повернулася в долину Святого Івана.

І як потім розповідали, я почав істерично бити собою об землю і кричати:

— Чому я знову народився? Чому я знову народився? Чому я знову народився?

Мене обливали Зрячою Водою, хрестили, та нічого не допомагало. Я метав собою по берегу Кривуліни, заламував руки і криком питав у Зрячої Води:

— Чому я знову народився? Чому я знову народився? Чому я знову народився?

Коли стало зрозуміло, що ані чудодійством молитв, ані милістю Зрячих Вод мене не вгамуєш, і я можу сам себе згубити, баба Фіскарошка і нанашка Кутузовка схопили мене, заламали за спину руки і потягли додому на Небесі. Проте і по дорозі я не переставав лементувати:

— Чому я знову народився? Чому я знову народився? Чому я знову народився?

Звісно, про істерику опісля я нічогісінько не пам’ятав. Та й досі не можу ні краплини згадати. Але ось надалі у житті я багато разів себе відчував на острові Самотності, а з вуст моїх якось само по собі зринало:

— Чому я знову народився?

І так само, як на острові Самотності, пахло печаллю і відчаєм опалого осіннього листя.

Пройшовши через долину Святого Івана, ми зупинилися на березі Кривуліни. І тут я побачив великий білий-білий човен, що наближався з боку монастиря. У човні не було жодної людської душі. Тільки на кормі стояв величезний і такий же білосніжний лелека із широко розпростертими крилами. Вони, очевидно, слугували вітрилами, бо як тільки птах повертав крилами, човен міняв напрям й рухався далі плавно і швидко, наче ним веслували вправні гребці. Проте найдивнішим було не те: жодного разу — ані до цієї миті, ані опісля — на Кривуліні подібний човен більше не з’являвся. Мамка зійшли вниз. Не так очима, як дивовижним внутрішнім зором я відчув, як води радісно скрикнули, весело заметушилися і співаючими хвилями кинулися назустріч мамці. Мамка нагнулись, зачерили повні долоні вдячної води і, дивлячись, як підпливає човен, мовили мені:

— Ми не будемо довго прощатись. Прошу тебе тільки одне: коли я сяду в човен і попливу, знову добре дивися за мною. Якщо обернуся, крикни на мене. Дуже кричи, щоб не робила цього.

І раптом я помітив, як у кутку лівого ока в мамки народилася сльоза, почала швидко виростати і покотилася по щоці. Це