Ольга Токарчук - Бігуни

з м’якими стінками з прогумованого матеріалу, з гарним металевим замочком, що нагадував якусь коштовність. Усередині торбинка була гладенькою й прохолодною, і якщо вкласти туди руку, здавалося, ніби там оселилося мертве відгалуження часу.

Другий літак, до Європи, — ще більший, двоповерховий. У ньому летять відпочилі засмаглі туристи, які намагаються заштовхати на багажні полиці ексцентричні сувеніри: високий барабан, оздоблений етнічним візерунком, трав’яний капелюх, дерев’яного Будду. Вона сидить між двома жінками, по самій середині ряду — дуже незручне місце. Опирає голову на сидіння, але знає, що не засне.

Вони приїхали на навчання з одного й того самого містечка, він вивчав філософію, вона — біологію. Щодня після занять зустрічалися, трохи перелякані, загублені у великому місті. Іноді потай відвідували одне одного в гуртожитку, одного разу — тепер вона дуже виразно це пригадує — він навіть дряпався по ринві на другий поверх. Пам’ятає й номер кімнати: 321. Але місто й університет тривали лише рік, вона ще встигла скласти іспити — і виїхала. Батько розпродав свій стоматологічний кабінет за копійки: дантистичне крісло, засклені металеві шафи, автоклави й інструменти. До речі, цікаво, де тепер усе те причандалля? На смітнику? Чи з нього досі злущується кремова фарба? Мати продавала меблі. Не було ні розпачу, ні суму, в тому прощанні з речами була лише тривога, бо ж це значило, що життя доведеться починати спочатку. І батько, і мати були молодшими, ніж оце вона (хоч тоді здавалися їй геть старими), готовими до пригод, байдуже де — у Швеції, Австралії чи на Мадагаскарі, — де завгодно, аби лише подалі від північного гнилуватого клаустрофобного життя в абсурдній і похмурій комуністичній державі кінця шістдесятих. Батько казав, що ця країна — не для людей, хоч це не завадило йому решту життя вмирати від ностальгії. Вона ж хотіла виїхати. Хотіла, як і кожна дев’ятнадцятирічна дівчина, вирушити у світи.

Ця країна — не для людей, а для дрібних ссавців, для комах і нетлів. Вона спить. Літак висить у чистому морозяному повітрі, яке вбиває бактерії. Кожен лет нас дезінфікує. Кожна ніч — очищує. Вона бачить картину — не знає її назви, але добре пам’ятає з дитинства: молода жінка торкається повік старця, який стоїть перед нею на колінах. Цю картину вона бачила в батьковій бібліотеці, вона пригадує, де стояв альбом: праворуч унизу, де й решта альбомів. Вона й тепер могла б, заплющивши очі, ввійти до тієї кімнати з вікнами у півкруглому еркері, що виходили в сад. Праворуч на рівні обличчя був чорний круглий ебонітовий вимикач, за який треба було взятися великим і вказівним пальцями й повернути. Він ледь опирався, перш ніж клацнути. Світло спалахувало в люстрі з п’ятьма довгастими келихуватими абажурами — щось на кшталт обертового кола. Але те світло під стелею було надто слабке й сочилося надто звисока, вона його не любила. Зазвичай вмикала торшер із жовтим абажуром, у якому були незбагненним для неї чином залиті стеблини трави, і сідала в старе протерте крісло. Дитиною вона гадала, що в ньому живуть бобоки — незрозумілі страховиті створіння. Книга, яку вона тепер би розгорнула на колінах, — це альбом Мальчевського[18]. Перед нею сторінка, на якій молода гарна жінка, тримаючи в руці косу, спокійно, з любов’ю закриває очі старому чоловікові, що стоїть перед нею навколішках.

Її тераса виходить на розлогий луг, за яким ряхтять лазурові води затоки. Приплив грається кольорами, змішує їх, інкрустує хвилі срібними поблисками. Над вечір вона завжди виходить на терасу — звичка з часів, коли вона ще палила. Тепер стоїть там і дивиться на людей, які віддаються розмаїтим утіхам і забавам. Якби це намалювати, вийшов би якийсь радісний, сонячний, можливо, дещо інфантильний Брейгель. Брейгель півдня. Люди пускають повітряних зміїв: один має форму великої кольорової риби, чиї довгі тонкі плавники звиваються в повітрі, наче у рибки-вуалехвоста. Другий — ведмедик панда, велетенський, круглявий, він ширяє над крихітними фігурками людей. Третій — велике вітрило, що тягне по землі низенький візок свого власника. Ось яка користь від повітряного змія! Ось яким послужливим може бути вітер, яким добрим.

Люди граються з собаками, кидають їм кольорові м’ячики. Собаки апортують їх із невичерпним ентузіазмом. Маленькі фігурки бігають, їздять на велосипедах і роликах, відбивають м’яча, грають у волейбол, бадмінтон, управляються в йозі. Неподалік трасою сунуть кольорові авта з причепами, а на них — човни, катамарани, велосипеди, пересувні будинки. Дмухає легкий вітерець, сяє сонце, дрібні пташки сваряться під деревом за якісь нікому не потрібні окрушини.

Вона розуміє це так: життя на планеті рухає вперед якась потужна сила, яка міститься в кожному атомі живої матерії. Ця сила наразі не має ніяких фізичних виявів, її неможливо зафіксувати ані на детальних мікрофотографіях, ані на знімках атомного спектра. Це штовханина, просування вперед, безперервний вихід поза те, що є. Це двигун змін, сліпа потужна енергія. Приписувати їй наміри чи ціль — нісенітниця. Дарвін пояснив її, як зумів, але помилився. Немає ніякого природного відбору, ніякої боротьби, ніякої перемоги, ніякого виживання сильнішого. Еволюція-сраколюція. Що досвідченішим біологом стаєш, що довше й уважніше спостерігаєш за складними зв’язками в біосистемі, то більше впевнюєшся у прочутті, що все живе допомагає одне одному рости й ширитися, спирається одне на одне. Одні організми дарують себе іншим, віддають себе в користування. Якщо й існує суперництво, то це випадкове явище, тимчасове порушення рівноваги. Це правда, що гілки дерев штовхаються, пнучись до світла, що коріння повзе наввипередки до джерел води, що тварини з’їдають одна одну, але в усьому цьому є якась приголомшлива для людини згода. Може здатися, ніби ми граємо в театрі велетенського тіла, а ті щоденні війни, які ведемо, — то лише локальні конфлікти. ВОНО — як іще його назвати? — живе і має мільйони рис і властивостей, усе в ньому міститься, і немає нічого, що було би поза ним, кожна смерть є часткою життя, тож у певному сенсі смерті немає. Немає помилки. Немає винних і невинних, немає добродійства й гріха, немає добра і зла; той, хто вигадав ці поняття, ввів людей в оману.

Вона повертається до кімнати і читає його новий мейл, супроводжуваний сигналом-поклацуванням. Пригадує свій розпач з приводу того чоловіка, колись дуже-дуже давно. Розпач через те, що він залишається, а вона їде. Він тоді прийшов на вокзал, але вона не пам’ятає, як він стояв на пероні, хоч колись ревно берегла цей образ; пригадує