Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

на посушливих солончакових рівнинах Хеврона. Але такі дикі пейзажі не загальне правило нашого мешкання: медіа-кімната має вихід на екранолітний майданчик сто тридцять восьмого поверху арковежі Центру Тау Кита, а внутрішній дворик знаходиться на базарній терасі Старого сектору буйного Нового Єрусалима. Наш архітектор, учень легендарного Міллона Де-Га-Вра, заховав кілька жартів у проекті квартири: східці ведуть униз до вежі-кімнати, то вже так, але ж цей мартопляс вихід із орлиного гнізда зробив до тренажерного залу на дні щонайглибшого вулика Луза. Або ж візьміть для прикладу гостьову ванну з набором самотніх унітаза, біде, вмивальника та стійки душу на відкритому всім вітрам плотику, що плаває на фіолетових хвилях водного світу Моря Безкрайого.

Спершу перепади сили тяжіння між кімнатами не давали мені спокою, але я невдовзі пристосувався, підсвідомо налаштовуючись на в’язкість рухів у світі Луза, чи Хеврона, чи 7 Дракона, і несвідомо очікуючи на свободу менш ніж стандартної сили тяжіння в більшості інших кімнат.

Уже сім стандартних місяців опісля ми з Гелендою проводимо небагато часу вдома, натомість разом із друзями кочуючи численними курортами, туристичними аркологіями та місцями нічних розваг по Всемережжю. Наші «друзі» — це телепорт-товариство, що зараз називає себе «табуном карибу»[115] на честь вимерлого виду мігруючих ссавців зі Старої Землі. В табуні пасуться інші письменники, кілька успішних візуальних митців, інтелектуали з Анфілади, персонали ЗМІ, котрі висвітлюють діяльність Речі Спільної, парочка радикальних аРНКтисгів та косметологів із ДНК-сплайсингу, мережеві аристократи, заможні диваки-любителі телепортування, наркомани, котрі сидять на флешбеку, стереокіно- і театральні режисери, розсип акторів та виконавців, мафіозні боси, що стали на шлях виправлення, і мінливий гурт зірок, які щойно зійшли… зі мною включно.

Усі п’ють, вживають стими (стимулятори) та автоімплантати, шунтуються і можуть собі дозволити найдорожчі наркотики. Уся компанія «торчить» від флешбеку. Порочного вибору вищих класів. Для повного ефекту він потребує цілого набору дорогих імплантатів. І Геленда простежила за тим, щоби я ні про що не забув: біомонітори, сенсорні подовжувачі, внутрішній комлог, нейро-шунти, ежектори, проци для метакортексу, артеріальні мікрочипи, РНК-солітери… — одним словом, матінка не впізнала би моїх нутрощів.

Флешбеку я спробував двічі. Вперше все відбувалося по глісаді — цілив у свій дев’ятий день народження і закінчив першим салютом. Усе на місці: прислуга, яка вдосвіта виспівує на північному газоні, буркотіння дона Бальтазара, котрому довелося скасувати заняття, щоби я зміг провести день з Амальфі, ганяючи, повністю віддавшись веселощам, на своїй «емтешці» понад сірими дюнами амазонського басейну, факельна хода того ж самого вечора, коли під’їхали представники інших Старих сімей, їхні подарунки в яскравих обгортках, що переливаються в місячному сяйві та мерехтінні Десяти Тисяч Вогнів. І після дев’яти годин під флешбеком я підвівся із посмішкою на обличчі. Повторний трип мене мало не прикінчив.

Мені чотири, і я ридаю, намагаючись знайти матір у нескінченних кімнатах, що тхнуть пилом та старими меблями. Андроїдна челядь намагається мене розрадити, проте я відбиваюся від їхніх рук, біжу коридорами, закаляними в тінь та сажу численних поколінь. Я порушую найперше засвоєне правило і настіж відчиняю двері, ввірвавшись до покоїв, де вона гаптує, до її святої святих, куди вона щодня ховається на три години і звідки виходить, убравшись у непевний усміх та шелестячи подолом блідої сукні по килиму, так ніби десь віддалено зітхає привид.

У затінку кімнати сидить мама. Мені чотири, я подряпав пальчика і кидаюся в її обійми.

Але вона не реагує на мене. Одна її рука лежить на спинці шезлонга, а інша безвільно спочиває на подушці.

Я сахаюся, приголомшений її прохолодною непорушністю. Не злізаючи з напівкрісла, я тягну за важкі оксамитові портьєри.

Мамині очі білі. Вона їх закотила. Вуста напіврозтулені. Слина стікає з куточка губів і блистить на бездоганному підборідді. В золоті волосся (а мама носить свою улюблену зачіску в стилі великих дам) холодно прозирає сталь проводки стимулятора і тьмяно сяє гніздо в черепі, через яке під’єднується шунт. А обабіч нього аж занадто біліє кістка. Біля лівої руки валяється порожній шприц від флешбеку.

Прибігають слуги і тягнуть мене з собою. Мама навіть не кліпнула очима. Я кричу та опираюся.

Я кричу і прокидаюся.

Напевно, моя відмова знову прийняти флешбек прискорила розлучення із Гелендою, хоча й не факт. Я для неї був забавкою — дикуном, що розважав її своєю невинністю і необізнаністю із життям, до якого вона звикла впродовж десятиріч. Хай там як, а після того як я зав’язав із флешбеком, ми стали довго не бачитися. Адже час, проведений за відтворенням власного минулого, дорівнює реальному хронометражу життя, тому багато флешбек-наркоманів помирає, згаявши під кайфом більше часу, ніж у свідомому стані.

Спочатку я балувався імплантатами і техноіграшками, які мені забороняли відповідно до мого статусу члена Старих сімей. Упродовж першого року я був у захваті від інфосфери — я шаленів у безперервному потоці інформації, вперше користуючись повним функціоналом її інтерфейсу. Я «присів» на сирі, необроблені дані з перших рук, геть наче «табун карибу», що пасся на стимуляторах і наркоті. Я міг тільки уявляти, як би перевертався у своїй розплавленій труні дон Бальтазар, якби дізнався, що я більше не покладався на довготермінову пам’ять, віддавши перевагу минущим утіхам від імплантованого всезнання. Втрату — слів класичного перекладу «Одіссеї», «Останнього походу» Джорджа У та цілої низки інших епосів, чий текст після мого інсульту розлетівся, ніби драні клапті хмар від дужого вітру, — я відчув значно пізніше. І тільки багато років опісля, визволений від імплантатів, я зі страшними труднощами повторно повиучував їх.

Уперше і востаннє я зацікавився політикою. Дні й ночі я відстежував плюс-канали засідань Сенату або вилежував, під’єднаний до Речі Спільної. Хтось колись підрахував, що за один день вона розглядає близько сотні правок до законів Гегемонії, і за місяць, проведений у тому сенсоріумі, я не пропустив жодного. На каналах для дебатів мій голос та ім’я стали легко впізнавати. Для мене не існувало малозначущих та занадто складних законопроектів. А банальний акт голосування щокілька хвилин дарував мені несправжнє відчуття, ніби я чогось досягнув. Позбутися політичної одержимості вдалося тільки тоді, коли я збагнув, що постійний доступ до Речі Спільної перетворить мене або на домонтаря, або ж на живого зомбі. Людина, котра регулярно користується своїми імплантатами, має жалюгідний вигляд. Навіть без глузування Геленди я розумів, що, сидячи безвилазно вдома, я стану овочем подібно до мільйонів інших слимаків, які не могли відірватися від Речі Спільної по всій Мережі. Так я і зав’язав із політикою. Але