Лія Тан - Морок. Повірити у неможливе., Лія Тан

Глава 55

Нестор пригорнув Злату до себе. Вона почувалася ображеною. Журналістам таки вдалося довести її до сліз. В обіймах чоловіка, почувалася значно краще. Він захищав її перед журналістами, і після їхніх брудних запитань щодо Злати та її охоронця, взагалі обірвав пресконференцію, забравши дівчину.

Зараз зупинилися у двох біля автомобіля. Злата буквально схлипувала. Не могла заспокоїтися. Нестор міцніше притиснув її до себе.

— Злато, досить! Хай говорять, що хочуть. Вони ще і не таке будуть говорити. Діана не заспокоїться. Вона щось замислила, тож ми мусимо триматися.

Дівчина набрала повні легені повітря. Його слова не втішали, але мусила опанувати себе. Не хотіла аби він шкодував її. Хотіла звільнитися з його обіймів, але він не відпустив. Гарячий поцілунок торкнувся її скроні, подихом обпікаючи шкіру.

— Я кохаю тебе!

По спинному мозку дівчини розлилися тепло. Серце шаленіло, від цих слів, але повірити до кінця в них не могла. Легенько відхилившись, витерла сльози. Відповісти взаємністю побоялася. Лише у темряві заглянула в його очі, й здригнулася від осінньої прохолоди, попросивши.

— Поїхали звідси.

Нестор посадив її в машину. Присівши поруч, одразу пригорнув Злату до себе.

— Ти молодець. — Тихо прошепотів та попросив. — Але тепер нам потрібно бути готовими, що Шульга може відповісти нам гидотою.

Злата вся напружилася. Ці слова жахали. Не хотіла цих траблів, хотілося лише спокою.

— Я більше ні ногою, ні на яку конференцію. — Холодно відмахнулася дівчина, й зітхнувши розчаровано кинула. — Я хочу додому.

— Ми більше нікуди не підемо, на жодні запрошення журналістів. Ми все сказали сьогодні, а решту... Це зайве, бо буде звучати як виправдування. — Ніжно шепотів Романов, й міцніше притиснувши її до себе, повідомив. — Злато, зараз ми їдемо до мене, нам потрібно поговорити. Це відкладати більше не можна.

Така заява збунтувала дівчину. В неї зовсім інші плани були.

— Я хочу до, Власа.

— Злато, ми їдемо до мене. Власій, з твоїми батьками, нянькою та Галиною. Я про все домовився.

Дівчина важко видихнула, тепер розуміла загадковість тітки. Все дратувало, просто хотіла додому.

— Невже ми не можемо в дома поговорити? — Його обійми божевільно подобалися їй, але зараз вона сердилася на нього. Знову все вирішив, за двох. Його владність дратувала.

— Злато, я хочу залишитись з тобою на одинці. Я надто скучив за тобою. — Зірвано шепотів чоловік.

— А я хочу до дому, до сина. — Запротестувала дівчина, й намагалася звільнитися з його обіймів.

— Злато, припини. — Зірвано наказав Нестор. Міцніше притиснувши її до себе. — Ми їдемо до мене.

— Несторе, я хочу додому. Я чотири дні практично не бачила сина. В мене серце не на місці, почуваюся мачухою. — Здавлено просилася Злата.

— З малим все добре. Він в надійних руках. Твої батьки за ним доглянуть, я домовився про це з твоїм батьком.

Злата шумно зі злістю видихнула, й закотила очима. Він її не чув. Звільнилася з його полону, зірвано заявивши.

— Ти мене не чуєш, я просто хочу до сина. Ми можемо й там поговорити.

— Не можемо. — Низьким потужним басом відмахнувся Романов.

Автомобіль зупинився біля входу в розкішний маєток. Злата ледь не плакала. Його наполегливість лякала. Відсунулася від чоловіка, заклавши руки на грудях, та ногу за ногу. Він не розумів її, і навіть не намагався. Дихання від образи збилося. Живіт скрутило від невідомості. «Я не відступлю! Міг вже давно все розповісти, а не тягнути час». Вперто вирішила дівчина.

Нестор вийшовши з машини обійшов її, відчинив дверцята та запропонував Златі руку. Вона ж сиділа наче не бачила його.

— Злато, виходь! — Суворо наказав.

— Хай твої люди відвезуть мене додому. Я з відси нікуди не піду.

— Олег! — Розлючено покликав когось з чоловіків Романов, відійшовши від авто, щось прошипів.

Злата не відразу зрозуміла, що відбувається. Лише коли опинилася на руках у незнайомця, допетрала, що до чого.

Спробувала звільнитися, наказувала відпустити її, та все марно. Нестор йшов попереду, ніяк не реагуючи на те, що відбувалося позаду.

Оминувши будинок йшли стежкою з бруківки у сад. Злата уже не пручалася. Розуміла їй не вирватися із лап цього лобурка, адже він стиснув її, так міцно, що здавалося кості тріщали, і від цього біль розносився по всьому тілу. Здогадувалася вони йдуть до будиночка в саду. Сльози забриніли в очах. Нахабність Романова вбивала. «Як він сміє, так зі мною поводитися, хоч би крихту поваги мав до мене, та й до сина».

Незнайомець відпустив її у невеличкій вітальні будиночка. Злата з пересердя стусонула його по спині, й обхопивши передпліччя руками потирала їх. Зі злістю глянула на Нестора.

— Твій ведмідь, наставив мені синяків. Я тобі цього не вибачу, ніколи.

Нестор посміхнувся, краєм ока Злата бачила, як очевидно охоронець теж ховав посмішку, від цього розлютилася ще більше.

— Не ведмідь, а Олег. — Виправив її чоловік, звернувшись до охоронця. — Олег, дякую! Ви можете бути вільні.

Чоловік у чорному костюмі, покірно кивнув головою і подався з будиночка. Злата на мить закрила очі, продовжуючи обіймати себе руками. Збентежено оглянулася за Олегом, адже залишатися з Нестором боязко. Двері за чоловіком зачинилися, перевела збентежений погляд на Романова, й відступила.

Нестор примружившись дивився на неї.

— Невже тобі не цікаво, де я був цей рік?

Злата на мить закрила очі. Тамувала у собі ураган емоцій.

— Вже не цікаво. — Фиркнула. — За словами журналістів, ти цей рік провів зі своєю дружиною.

Романов важко видихнув, і нахмурившись запитав.

— Подобається діймати мене?

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно