Тоніно Гуерра - Сад забутих плодів

Зрештою, вона кладе кота на мене, і тоді я беру одну її руку і змушую пестити кота. Проводжу її долонею від голівки кота вздовж його спини й до хвоста. Я так роблю один чи два рази, а тоді відпускаю руку, і вона, не дивлячись на мене, продовжує пестити кота аж до точки, де моє тіло набрякає. Але вона цього не помічає. Або вдає, що не помічає. Її рука робиться дедалі важчою, нахиляє котові голову, притискає спину, бавиться з хвостом, беручи його в жменьку і протягуючи вздовж тіла, одночасно торкаючи тилом пальців мій прихований прутень. Аж доки мокра пляма розповзається по тканині, а дівчинка вихолоджує моє хвилювання відсутньою й абсурдною посмішкою. Вона піднімає кота, вивільняючи кігті однієї з його лап, що зачепилися за мою футболку, і віддаляється безслівно й безгучно.

А я засинаю, вичерпаний, як буває після тривалої виснажливої праці. А коли прокидаюся, у мене в жилах наче нова кров нуртує. Підводжуся. Нарешті виникло бажання якихось вакацій. Так, щоб нічого вже не шукати, щоб навіть потягу до пошуку не було — інакше я приречений до нескінченних пошуків. Нічого не хочу вигадувати. Маю посадити такий собі іржавий сад, бляшаний гай. Відтак беруся до роботи того ж таки дня пополудні, вбиваючи в пісок три залізних стрижні по три метри завдовжки, а тоді ще кілька таких самих, але грубіших. Насамперед я намагаюся створити каркас для колон. Наступного дня приходжу з драбиною й, одна по одній, надіваю бляшанки на стрижні. Бляшанки легко прохромлюються, оскільки метал тоненький, як папір. Таким чином я їх нанизую на стрижні — і так народжуються іржаві колони. Колони високі й колони нижчі. Щось таке, що створює кінцеве уявлення про чорний храм, рештки грецького храму, почорнілі від вогню.

З ~ Павутини пам’яті ~

Я розповім тобі, як одного разу…

Скільки історій, скільки спогадів!

Троє святенників

Ми з Мікеланджело Антоніоні підшукували в безкраїх долинах Узбекистану піщані ландшафти для зйомок «Літавця» (L’Aquilone), казки, що зрештою стала книжкою, а не фільмом. І ось в одному місці зустрічаємо трьох святенників, яких ми впізнали за білосніжним убранням, довгими бородами, а головне — за світлом, яке випромінювали їхні постаті. Ці троє сідають із нами у вантажівку, щоб доїхати до цвинтаря. Могили в тих краях мали вигляд ям, з яких стриміли високі драбини, що ними за традицією спускали небіжчика. Також драбини могли допомогти мерцеві вийти з могили і бродити світом, якщо той забажає. Мікеланджело, закоханий у Polaroid, теж зійшов на кладовищі та зробив фото, яке тут-таки подарував святенникам. Ті оглянули знімок і повернути його зі словами:

— Навіщо зупиняти час?

Могутня і красива фраза, яку я запам'ятаю для сцени з літавцем, що кружляє над іншою планетою з думками й болями, переслідуючи тих, що, подібно до мене, намагаються зупиняти час через поезію.

Еротична сила погляду

Пригадую, як ми з Мікеланджело Антоніоні були на Сицилії, на зйомках «Пригоди» (L’avventura). Нас запросила в гості одна шляхетна родина. За столом була дівчина, яка переповідала фільм Альберто Сорді й жодного разу не подивилася в очі нікому з присутніх. Дивовижна річ. Вона була заручена, але її нареченого серед нас не було. Згідно з уявленнями, за якими дівчину виховали, дивитися в очі — це вже контакт, проникнення.

Склалося так, що потім усі ми виходимо з-за столу. Гостей багато, палац величезний. І в глибині однієї з зал палацу я таки зустрічаюся поглядом з тими очима — у мить, коли їм вільно дивитися. Одна лише мить — і мені випадає келих з рук. Згодом у машині я кажу Антоніоні:

— Мені трапилася дивовижна річ.

А він мені:

— На тебе подивилася та дівчина…

Від еротичної сили того погляду сицилійської дівчини кінця п'ятдесятих ми не зберегли ні крихти. Так само, як не зберегли світу запахів. Ми втратили запах шкіри, аромати, що свого часу становили сутність жіночого тіла. Тепер усі готують хімічні есенції. Тож сьогодні вже немає того поклику. Отак ми потроху втрачаємо все. Ми втрачаємо природу, квіти, отруюємо воду. Ми влаштували цю втечу вперед, аби стати чимсь металевим, сильним, навальним, швидким.

Спокушати словами

Нині ерос підштовхують; якщо пасеш задніх, тобі дорікатимуть. У давніші часи ерос був оповитий загадковістю. Навіть святістю. Жінки мали вступати в шлюб незайманими, чоловікам належало утримуватися. Певні слова запобігали тому, щоб жадати більше, ніж було можливо. Однак можливими були дотики, кіно в темряві… У темній залі з освітленим екраном, куди один мій друг привів свою наречену, він вручив їй свій предмет.

— Що це? — запитала вона.

— Евдженіє, це природа чоловіка, — відповів той.

Він намагався промовляти якнайніжнішим тоном, із нотками жіночності, з невловно-французьким тембром… Як на те, дівчата нині потребують, щоб їх завойовували словами; вони втомилися від надміру швидких жестів і браку поезії. Від надміру квапливих рук… Дівчата потребують, щоб їх вабили легкою шовковою ниткою слів.

Літаки Федеріко без аеропортів

Неділями Федеріко Фелліні полюбляв навідатися на Студію № 5 Чінечіти, самостійно ввімкнути світло в павільйоні й так само — у своїй уяві. Найбільш зворушлива моя згадка про нього? Останні його відвідини Пеннабіллі. Того дня лив дощ. У машині він сказав мені таку фразу:

— Тоніно, чи усвідомлюєш ти, що ми продовжуємо будувати літаки, але в нас більше немає аеропортів?

Він мав на увазі сюжети, які він і далі продукував, але їх стало надто складно втілювати у фільмах.

Коли мене зачепив Папа

Іноді мене обсідає ностальгія за Римом, і я згадую, як одного дня переходив вулицю, щоб купити газети. Посеред затору на дорозі мене зачепив якийсь автомобіль. Я обернувся розлючений. Сипав гучними прокльонами. Через заднє віконце бачу чоловіка, який благословляє мене хрестом. То був Папа Іван XXIII.

«Мій дід робив цеглу»

Одного разу мені прислали з Китаю газету, в якій був опублікований один із моїх віршів. Хтось писав, що його переклав особисто Мао. Я не знаю. Отож називався вірш «Цеглини». Фелліні згодом використав його в «Амаркорді». Вірш написаний романьйольським діалектом. У вірші йдеться про таке: «Мій дід робив цеглу / мій батько робить цеглу / я роблю цеглу / тисяча десять тисяч / гори цеглин / а свого будинку в мене ніскільки».

Підвішена кава Неаполя

Неаполь, яким я його пізнав, — це місто з дуже чутливою