Ребекка Куанг - Макова війна, Ребекка Куанг

шостий день ув’язнення Жинь прокинулася лише після того, як відчинилися двері головної зали. Зазирнув Ірдзях, перевірив, чи вона вже прокинулася, а потім швидко зачинив за собою двері.

— Майстре Ірдзяху, — Жинь розправила туніку й підвелася.

— Тепер я генерал Ірдзях, — сказав він. Не схоже, щоб його це дуже тішило. — Поранення ведуть до підвищення.

— Генерале, — виправилася вона. — Прошу вибачити.

Він знизав плечима й жестом указав їй сісти.

— Зараз це вже небагато важить. Як ти?

— Утомлена, пане. — Жинь сіла на підлогу, схрестивши ноги, бо в підвалі не було стільців.

Після миті вагання Ірдзях також сів на підлогу.

— Отже, — він поклав руки на коліна. — Подейкують, що ти спірлійка.

— Як багато ви знаєте? — стишено запитала Жинь.

Чи знає Ірдзях, що вона прикликала полум’я? Чи знає він, чого Дзян її навчив?

— Після Другої війни я виховував Алтаня, — сказав Ірдзях. — Я знаю.

Жинь відчула глибоке полегшення. Якщо Ірдзях знає, який Алтань, на що здатні спірлійці, тоді, звісно ж, він заступиться за неї, переконає Міліцію, що вона не становить загрози, принаймні для нікарських солдатів.

— Щодо тебе ухвалили рішення, — продовжив Ірдзях.

— Я не знала, що мене обговорювали, — відповіла вона, просто щоб заповнити паузу.

Ірдзях втомлено їй усміхнувся, але усмішка не торкнулась очей.

— Скоро ти отримаєш наказ про переведення.

— Справді? — Жинь виструнчилася, несподівано відчувши захват. Її випускають. Нарешті. — Пане, я сподівалася, що зможу приєднатися до Другого разом з Кітаєм…

Ірдзях перебив її.

— Ти не приєднаєшся до Другого. І не приєднаєшся до жодного з дванадцяти підрозділів.

Піднесений настрій миттю змінився страхом. Раптом Жинь відчула в повітрі ледь помітне дзижчання.

— Що ви маєте на увазі?

Ірдзях неспокійно постукував пальцями, а потім сказав:

— Воєначальники вирішили, що краще відправити тебе до Цике.

Якусь мить Жинь мовчки дивилася на нього.

Цике? Горезвісний тринадцятий підрозділ, загін найманців Імператриці? Убивці без почестей, репутації та слави? Бойова одиниця, така жорстока, така мерзенна, що Міліція радше вдаватиме, що її не існує?

— Жинь? Ти розумієш, що я кажу?

— Цике? — повторила Жинь.

— Так.

— Ви відправляєте мене до загону виродків? — її голос надломився. Жинь раптом захотілося розплакатися. — Химерних Дітей?

— Цике — такий самий підрозділ Міліції, як і всі інші, — квап­ливо відказав Ірдзях. Його тон удавано пом’якшав. — Це не менш почесний загін.

— Вони невдахи та вигнанці! Вони…

— Вони служать Імператриці так само, як і армія.

— Але я… — Жинь ковтнула важкий клубок, — я вважала себе гарним солдатом.

Вираз обличчя Ірдзяха пом’якшав.

— О Жинь. Ти і є гарний солдат. Ти неймовірний солдат.

— То чому я не можу служити в справжньому підрозділі?

Вона гостро відчула, як по-дитячому це прозвучало. Але їй здавалося, що за таких обставин вона має право поводитися як дитина.

— Ти знаєш чому, — тихо промовив Ірдзях. — Спірлійці не билися з дванадцятьма провінціями ще з часів останньої Макової війни. А до того, якщо й билися, то співпраця завжди була… нелегкою.

Жинь знала історію. Вона розуміла, що мав на увазі Ірдзях. Коли спірлійці востаннє билися пліч-о-пліч із Міліцією, їх вважали дикунами-варварами, такими ж, якими зараз вважали Цике. Спірлійці шаленіли й билися у своїх таборах. Вони були ходячою загрозою для всіх поблизу, байдуже, друзів чи ворогів. Вони виконували накази, але неосмислено, їм ставили цілі та завдання, але тому офіцеру, який пробував виконати з ними складніші маневри, можна було тільки поспівчувати.

— Міліція ненавидить спірлійців.

— Міліція боїться спірлійців, — виправив Ірдзях. — Нікарцям завжди було важко мати справу з тим, чого вони не розуміють, а Спір нікарців завжди бентежив. Сподіваюся, тепер ти розумієш чому.

— Так, пане.

— Це я порекомендував тебе в Цике. І зробив це заради тебе, дитино, — Ірдзях прикував її прямим поглядом у вічі. — Суперництво між Воєначальниками так і не зникло до кінця, навіть після союзу під проводом Імператора Драконів. Можливо, їхні солдати й ненавидять тебе, але дванадцять Воєначальників будь-яким коштом хочуть прибрати до своїх рук спірлійку. Хоч до якого підрозділу ти приєдналася б, він неминуче отримав би несправедливу перевагу. А решті підрозділів не сподобалася б така зміна балансу сил. Якби я відіслав тебе до якогось із дванадцяти підрозділів, над тобою нависла б серйозна загроза від інших одинадцяти.

— Але… — Жинь не думала досі про таке. — У Міліції вже є спірлієць. Є Алтань.

Ірдзях смикнув борідкою.

— Хочеш зустрітися зі своїм командиром?

— Що? — Жинь кліпнула, не розуміючи.

Ірдзях обернувся й покликав когось із-за дверей:

— Ну, заходь.

Двері відчинилися. Зайшов високий та гнучкий чоловік. Він був не у формі Міліції, а в чорній туніці без знаків розрізнення. За спиною в нього виднівся срібний тризуб, закріплений ременем.

Жинь зглитнула, борючись із безглуздим бажанням заправити волосся за вуха. Вона відчула вже знайомий приплив крові, жар, який починався з кінчиків вух.

Від часу їхньої останньої зустрічі в Алтаня з’явилося декілька шрамів, зокрема два на передпліччі, а ще один нерівною лінією перетинав обличчя від нижнього правого кутика лівого ока до правого боку щелепи. Волосся вже не було охайно підстрижене, як під час навчання, а неконтрольовано відросло, немовби Алтань не завдавав собі клопоту з ним місяцями.

— Привіт, — сказав Алтань Тренсинь. — То що там було про невдах і вигнанців?

— І як тобі вдалося пережити запалювальні бомби?

Жинь розкрила рота, але не змогла вимовити ані слова.

Алтань. Алтань Тренсинь. Вона спробувала сформулювати зв’язну відповідь, але думала лише про те, що герой її дитинства стоїть перед нею.

Він опустився перед нею на коліно.

— Звідки ти взялася? — тихо запитав він. — Я думав, що єдиний лишився.

Нарешті до неї повернулася здатність говорити.

— Не знаю. Мені ніколи не розповідали, що сталося з моїми батьками. Прийомні батьки не знали.

— І ти ніколи не підозрювала, хто ти?

Жинь похитала головою.

— Ні, доки я не… Я хотіла сказати, коли я…

Їй раптом забракло повітря. Спогади, які вона старанно придушувала в собі, повінню розлилися перед нею: пронизливий крик Жінки, ґелґотання Фенікса, жахливий жар, який роздирав її тіло, обладунки генерала, що вигиналися й плавилася під жаром полум’я…

Жинь підняла руки до обличчя й побачила, що вони тремтять.

Вона не могла цього контролювати. Не могла цього вимкнути. Язики полум’я виривалися з неї без кінця, вона могла спалити Неджу, спалити Кітая, спопелити весь Сінеґард, якби Фенікс не почув її молитву. І навіть коли полум’я зникло, вогонь, що вирував у ній, нікуди не подівся, аж доки Імператриця не поцілувала її в чоло й не загасила його.

«Я божеволію, — подумала вона. — Я стала тим, від чого мене застерігав Дзян».

— Агов. Агов.

Її зап’ястки обхопили холодні пальці. Алтань обережно прибрав її руки від обличчя.

Жинь підняла очі й зустрілася з ним поглядом. Його очі були на відтінок світліші за макові пелюстки.

— Усе гаразд. — сказав він. — Я знаю. Знаю, як воно. І я допоможу.

— Цике не такі вже й погані, коли пізнаєш їх ближче, — сказав Алтань, вивівши Жинь із підвалу. — Я про те, що за наказом ми вбиваємо, але