Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

цілком ти­хо, так, як би хотів спи­та­ти­ся, чи во­на не має при собі гле­чи­ка з во­дою, та й ста­ну пе­ред нею. Ста­ну пе­ред нею,- тяг­нув дальше на­раз з об­лич­чям зовсім зміне­ним, не­на­чеб пе­ре­жи­вав у дійсності сце­ну, яку ма­лю­вав са­ме сло­ва­ми,- і бу­ду на неї ди­ви­ти­ся. Відтак спи­та­юся: «Слу­хай, Ан­но, хто та­ка Рахіра? Хто ви­же­не її з се­ла?» А відтак по­час­тую її по­лич­ни­ка­ми то впра­во, то вліво, що зем­ля зігнеться під її но­га­ми та й в очах по­чорніє. А відтак спи­та­юся її: «Відки ти знаєш, що Са­ва Івоніко­во­го Фе­дор­чу­ка не зас­ва­тає Рахіри? Відки ти знаєш, що во­на відьма та й дає йо­му мат­ри­гу­ни? Виділа ти те та й маєш на те свідків?» Потім про­ми­не їй вже охо­та чіпа­ти те­бе та й на­зи­ва­ти відьмою, не бійся. Не прий­де охо­та й тоді, як Ми­хай­ло ста­не двірни­ком, а во­на йо­го жінкою. Спус­ти­ся ли­ше на ме­не, ли­ши мені се.

Він зблід стра­шен­но і пре­див­но під час тих не­ба­гатьох слів. Йо­го очі зай­ня­ли­ся чуд­ним блис­ком, збільши­ли­ся нез­ви­чай­но і ста­ли зимні, мов лід. Все те сто­яло у див­но­му конт­расті до йо­го ніжних, ди­ти­ня­чий черт. Йо­го гру­ди підніма­ли­ся й опа­да­ли, а він сопів, не­на­чеб що лиш нап­ру­жив­ся тяж­ко при фізичній праці. Во­на вхо­пи­ла йо­го за ру­ку і гля­ну­ла вдо­во­ле­но на нього.

- Ти… як ти оце зро­биш… як ти оце зро­биш…- во­на лед­ве мог­ла про­мов­ля­ти з повз­дер­жа­ної утіхи,- то я не знаю що… Інак­ше я б і їй, і Докії, і всім тим, що хо­ва­ють ту гас­пи­ду в се­бе, за­па­ли­ла ха­ту над го­ло­вою. Бігме, Са­во, що за­па­ли­ла би!

Він обіцяв ще раз спов­ни­ти своє сло­во, і во­на вкінці впо­коїла­ся. Пізніше всу­ну­ла­ся без­ше­лес­не в ха­ту, де старі спа­ли, і ви­нес­ла тю­тюн і пляш­ку з горівкою.

- Тепер на­пий­ся! - про­шеп­та­ла вдо­во­ле­но й підсу­ну­ла йо­му під рот тру­нок. Са­ма усіла на зем­лю, підібрав­ши під се­бе но­ги на орієнтальний лад, і на­пи­ха­ла люльку. Се був для неї най­кра­щий мо­мент, най­більше по­жа­да­на хви­ли­на. Ку­ри­ла ра­до, до прист­расті, але не сміла то­го ро­би­ти інак­ше, як тай­ком, бо ма­ти би­ла її за се, а во­на бо­яла­ся глу­му лю­дей. Ні од­на дівчи­на в селі не ку­ри­ла, се бу­ло ли­ше у ци­ганів зви­чаєм, а во­на не хотіла ухо­ди­ти за ци­ган­ку. Ніяким спо­со­бом, ні за що в світі… Суп­ро­тив­ля­ла­ся то­му з цілою амбіцією своєї ди­кої, не­угов­ка­ної вдачі. Але так, уночі, ко­ли во­ни сиділи на са­моті і ні од­на людська ду­ша не до­тор­ка­ла­ся їх, мог­ла пос­ту­па­ти собі до впо­до­би.

І він лю­бив, ко­ли во­на ку­ри­ла, ба­вив­ся тим, мов за­бав­кою. Ку­пив їй сам у поб­лизькім містеч­ку, що при­ти­ка­ло до їхнього се­ла, люльку, і лю­бу­ва­ли­ся в ти­шині нез­рад­ли­вої ночі оцею приємністю.

А що те­пер бу­ли дні га­рячі, то во­на хо­ди­ла ли­ше в со­рочці підпе­ре­за­на. І так сиділа й те­пер у йо­го но­гах. Гус­те не­по­дат­не во­лос­ся спа­да­ло їй дрібни­ми ку­че­ря­ми на чо­ло, а ко­рот­ка гру­ба ко­са теліпа­ла­ся при ско­рих ру­ках її го­ло­ви на пле­чах, мов жи­ва. Ку­ря­чи, гляділа не­нас­тан­но на Са­ву. При­па­ла до нього цілою прист­рас­ною своєю ду­шею. Тіши­ла­ся, ба­ча­чи, що спра­ви­ла йо­му приємність при­не­се­ним трун­ком, що він ожи­вив­ся ним і став говірли­вий. Іноді й по­бо­юва­ла­ся йо­го. Та все, ко­ли тро­хи по­пив, бу­ло лег­ше дібра­ти­ся до нього або вип­ро­си­ти що-не­будь у нього. Ніч бу­ла та­ка яс­на, круг них видніли­ся всі пред­ме­ти так док­лад­но, що мож­на бу­ло з легкістю ви­раз­но по­чис­ли­ти дрібне лис­тя виш­не­вих де­рев, що здійма­ли­ся дов­ко­ла нуж­ден­ної ха­ти­ни. З тем­ної зе­лені ма­ло­го яри­но­во­го сад­ка виз­на­чу­ва­ли­ся стрункі білі мальви гуч­ним рос­том уго­ру, а їх білі цвіти, зда­ва­ло­ся, в де­яких хви­лях не­мов блідніли між гус­тим лис­тям у магічнім сяєві міся­ця. Зі східної сто­ро­ни ха­ти­ни, десь за сад­ком, зак­ри­ча­ла смут­но, пе­ре­раз­ли­вим го­ло­сом со­ва. Рахіра за­чу­ла се.

- Хтось ум­ре! - ска­за­ла су­хо, звер­та­ючи свої блис­кучі очі в ту сто­ро­ну, звідки дав­ся по­чу­ти віщий ок­лик.- Звідки во­на кри­чить?

Він здвиг­нув пле­чи­ма.

Оклик пов­то­рив­ся і, як уже те­пер зда­ва­ло­ся, зовсім в їхньому сусідстві.

- Агі, се та­ки близько ко­ло нас! - клик­ну­ла. - Боїшся? - спи­тав він і гля­нув по­важ­но на неї.

- Ні.

- Не бійся, ти не вмреш!

Вона всміхну­ла­ся і по­ка­за­ла свої білі, блис­кучі зу­би.

- Най мої во­ро­ги ги­нуть! - ска­за­ла.

По хви­лині, під час якої мов­ча­ли обоє, обізва­ла­ся:

- Не ска­жеш та­ки нічо­го ста­рим про се? А я б їм та­ки нав­мис­не все роз­повіла. Не­хай потішаться тро­хи, як чор­ною го­ди­ною. Я їм не до впо­до­би, то, мо­же, во­на при­рос­те їм до сер­ця!

Але він по­хи­тав го­ло­вою. У нього про­ки­ну­ла­ся інша дум­ка. Він хотів собі се за­хо­ва­ти. Во­но мог­ло йо­му ко­лись пізніше ліпше при­да­ти­ся. Ко­лись і про­ти са­мо­го Ми­хай­ла ста­ти в при­годі. До то­го, хотів ко­лись Ми­хай­ла за­хо­пи­ти з дівчи­ною і вже тоді… Йо­го очі за­ся­ли, як пе­ред­ше, зим­ним блис­ком, що чим­раз більше ріс, по­гой­да­ли­ся по землі від од­но­го пред­ме­та до дру­го­го, і він за­мовк. По якімсь часі спер го­ло­ву в ру­ки, а ті на коліна, вто­пив очі в зем­лю і про­мо­вив:

- Сього ро­ку має та­то прек­рас­ну пше­ни­цю! Са­ме та, на кот­ру я сам орав і кот­ру до кінця досівав!

Вона вий­ми­ла на хви­ли­ну люльку з-по­ме­жи зубів і спи­та­ла:

- Та й що?

- Ніщо! Але та зем­ля, на якій ми сього ро­ку ту пше­ни­цю сіяли, ду­же доб­ра. Всі наші грун­ти ду­же добрі! Зем­ля товс­та та­ка та крас­на, що хоч що посій, то все пиш­но ви­рос­те!

- Се ти впер­ше знаєш? - спи­та­ла во­на із лег­ким глу­мом.-Ціле се­ло знає, що грун­ти Івоніки чи не найліпші тут у селі. І від панських, ма­буть, ліпші!

- Я се й пер­ше знав! - відповів він звільна і все за­дум­чи­во.- Але відко­ли Ми­хай­ло пішов, знаю се ще ліпше. Як чо­ловік сам сіє, сам оре, сам са­пає,- спізнає все ліпше. Але той кус­ник - він ле­жить не­да­ле­ко від бур­дея і від нього най­ближ­че до цісарсько­го гос­тин­ця - я б йо­го ду­же хотів ма­ти. Я б собі хотів там пос­та­ви­ти ха­ту. Але,- до­дав, сумніва­ючи­ся,- чи мені йо­го та­то дасть? І Ми­хай­ло ка­зав раз, що там бу­ло би ду­же доб­ре пос­та­ви­ти ха­ту. Навк­ру­ги ма­ли би ми свої грун­ти. До до­ро­ги близько, в бур­дею не бу­де мож­на все сидіти. Ми оба не змо­же­мо в бур­дею сидіти.

- Старий не дасть тобі то­го ла­ну! - за­ки­ну­ла рішу­чим то­ном Рахіра.

Він не відповів.

- Старий не дасть тобі йо­го! - пов­то­ри­ла во­на розд­раз­не­но.- Він дасть йо­го Ми­хай­лові, а як уже дасть, то за­хо­че, аби ти