Олег Костянтинович Романчук - Зоряний кристал, Олег Костянтинович Романчук

нами номер журналу «Англія» за 1978 рік; розгорнувши його там, де була закладка, обвів олівцем знімок якоїсь ділянки галактики. — Перед вами Тріфідова туманність діаметром 30 світлових років. Цілком задовільно проглядається система сферичного ікосаедра з окремими елементами сферододекаедра.

— А це не жарт? — недовірливо запитав Сашко. — Ці джентльмени іноді люблять з незворушною міною викинути сенсаційне колінце. Зрештою, як говорить одна східна приказка, малювати дракона набагато легше, ніж горобця, бо ніхто не спіймає на брехні.

— Не помічав раніше за вами скептицизму, шановний колего, — усміхнувся академік. — І все ж тут можете не сумніватись. Я оперую достовірними фактами. Хоч ваші сумніви мені зрозумілі: сьогодні поняття «Всесвіт» трактується настільки широко й багатозначно, що часто годі розібратися навіть спеціалісту. «Астрономічний Всесвіт», «фізичний Всесвіт», «геометродинамічний Всесвіт», «статичний Всесвіт Ейнштейна», «порожній Всесвіт де Сіттера», «симетричний Всесвіт Маркова»… Мені ж імпонує найпростіша і найбільш підтверджена теорія «Великого об’єднання», автори якої Шелдон Глешоу та Говард Джорджі твердять, що коли Всесвіт був гарячий, то він показував усі свої симетрії. З часом він охолов, інакше кажучи, «кристалізувався», в результаті чого помітити його симетрію надзвичайно важко. Повторюється ситуація з розплавленою сіллю: при охолодженні вона кристалізується, набираючи найрізноманітніших форм кубів, октаедрів тощо. Тому нині астрономи у свої надпотужні телескопи не випадково спостерігають далекі галактики, подібні до геометричних фігур. До речі, в одному з номерів «Сайєнс ньюс» я читав, що у Всесвіті відкрита гігантська надсистема галактик…

Я нарешті уловив, до чого веде академік:

— Ви хочете сказати, що Всесвіт — це гігантський безмежний Зоряний Кристал, у вузлах якого розміщені зорі, планети?…

— Маємо наочний приклад філіації ідей, — розсміявся Деркач.

Микола Олексійович, який досі мовчав, вирішив зробити доповнення:

— Більшість древніх філософів порівнювали космос з живою істотою, яка народжується, живе, дихає.. Вони не сумнівались у космічній єдності розуму й життя. Людина уявлялась мікродвійником Всесвіту, своєрідним згортком, який містить опис усієї природи. І дуже добре, що сучасна наука про Всесвіт знову починає усвідомлювати глибоку єдність людини і Космосу. Згадайте Федорова, Ціолковського, Вернадського, Чижевського… Зв’язки, очевидно, простягаються далі, ніж уявлялось до останнього часу. Мене особисто не дивує варіант концепції людини як мікрокосму в дещо метафоричному, але точному висловлюванні англійського вченого Джона Уїлера: «Порядок міркувань може бути не таким: ось Всесвіт, — якою ж повинна бути людина? А таким: ось людина — яким же повинен бути Всесвіт?» Отож гіпотеза Всесвіту як Зоряного Кристала має право на існування. У зв’язку з цим хочу зауважити, що найпильнішої уваги заслуговує Сошенкова гіпотеза енергетично-кристалічної будови Всесвіту. Його думка про міцний зв’язок людини як елемента біосфери з космосом при допомозі багатогранного енергетичного каркаса і про те, що наша планета є енергетичним вузлом у ньому, видається мені дуже перспективною. Переконаний, що форма кристала-додекаедра далеко не випадкова. А сама його поява в Індії може послужити ключем до розгадки однієї з таємниць світобудови, як, зрештою, і наш загадковий скарабей.

— Ви маєте рацію, Миколо Олексійовичу, — промовив Деркач, — Слід повести стратегічний наступ на всіх фронтах: експериментальному, теоретичному й історичному. Більше того — космічному. Незаперечним доказом того, що пошук слід вести і в глобальних масштабах, на мою думку, є такий факт: свого часу наші космонавти з навколоземної орбіти вперше визначили розташування Уральської складчастої країни та гігантського розлому Марокко — Пакистан. Після уточнення виявилося, що ці утворення збігаються з ребрами ікосаедра…

— Тобто маємо непряме підтвердження Сошенкової гіпотези Землі як кристала! — вигукнув Сашко.

— Виходить, що так. Земля-кристал цілком могла утворитися з космічного «розчину» частинок протопланетної хмари. Однак у силу зовнішніх умов не набула форми ідеального кристала, а стала такою, якою ми звикли її уявляти — геоїдом. Як і для всякого кристала, для нашої планети характерні лінійні дефекти — дислокації. Вони добре пояснюються фазовими метаморфозами кристалів, з яких складаються гірські породи мантії Землі. Фазові переходи в кристалах, що мають місце в глибоких надрах планети, призводять до розподілу речовини за мінералогічним складом. Про це, очевидно, знав або здогадувався Аркадій Олександрович, який теоретично зумів розрахувати райони залягання корисних копалин.

— Словом, — зауважив я, — так чи інакше все зводиться до того, щоб якнайретельніше поміркувати над припущенням: навколишній світ, починаючи з мікро— і кінчаючи мегасвітом, є гігантським Зоряним Кристалом — найбільшим вмістилищем найрізноманітнішої інформації, котра щомиті обрушується на нас у вигляді сонячних променів, електромагнітного та радіоактивного випромінювання, атомів і молекул тощо.

— Саме так, — погодився з моїми словами академік. — Але, беручись за розв’язання цього нелегкого завдання, треба мати на увазі ось що. Сучасна наука ставить перед собою найрізноманітніші проблеми радикальної поетизації мислення. Підкреслюю: поетизації. І чим вищих щаблів її ми досягнемо, тим більшу роль відіграватимуть наша інтуїція, далеко не очевидні на перший погляд логічні ходи. Інерція мислення часто стає на перешкоді розумінню нового, часто-густо заважає позбутися упередженості до сміливих гіпотез. Треба вміти переступити через слово «неможливо». Ще в 1924 році славетний український математик Микола Кравчук підкреслював, що трудність сприйняття нової картини світу, яка приходить на зміну, так би мовити, класичній, полягає насамперед у нестачі образності й неприступності для чуттєвої уяви. Тому людина постійно шукатиме все нові й нові образи, щоб краще орієнтуватись у проблемах світобудови. Ось послухайте, — академік замріяно дивився кудись у небесну голубінь за вікном, а з уст його злітали рядки:

Можливо, я живу уже віки, Перелітаючи з планети на планету, З планет на сонце, на зірки. На мить одну спадаючи у Лету.
На мить, щоб з духа тіло змить І в інше тіло перебратись… Щоб в іншім світі через мить Ридати знову і сміятись.

— Хто цей поет? Наш сучасник? — поцікавився я.

— Олександр Олесь. А вірш написаний, здається, ще у двадцяті роки.