Джеймс Дашнер - Бігун у Лабіринті

class="book">Але Томас і далі сидів, чекаючи, поки Мінхо перший рушить з місця. Кілька хвилин вони отак мовчки сиділи: вочевидь, товариш був не менше вражений відкриттям. Аж нарешті Мінхо без слів розвернувся, готовий рушати. Хоч-не-хоч Томас теж розвернувся, і незабаром вони побігли в сірий морок Лабіринту.

У коридорах Томас із Мінхо не виявили нічого незвичайного — ті ж самі мури і плющ.

Томас робив мітки зі зрізаних стебел і занотовував собі у блокнот. Йому важко було підмічати всі зміни, що відбулися порівняно з учорашнім днем, тоді як Мінхо впевнено вказував на стіни, що встигли за ніч переміститися. Коли хлопці досягли останнього глухого кута і вже час було повертатися додому, в Томаса раптом виникло непереборне бажання начхати на все і залишитися в Лабіринті, щоб подивитися, що станеться вночі.

Вочевидь, Мінхо вловив цю переміну й поклав йому руку на плече.

— Ще рано, чувак. Ще рано.

І вони повернулися назад.

У Глейді було невесело, та воно й не дивно: не до веселощів, коли все довкола сіре. Світло було таким самим тьмяним, як і вранці, й Томас мимоволі спитав себе, чи зміниться освітлення після «заходу сонця».

Коли вони проминули Західну Браму, Мінхо одразу ж повернув до Картосховища, чим дуже здивував Томаса. Той був певен, що наразі це останнє, що їм варто було робити.

— Хіба тобі не кортить якнайшвидше розповісти Ньютові й Альбі про гріверову нору?

— Ми досі бігуни, і ми досі маємо певні обов’язки, — відповів Мінхо. Томас поплентався за ним до важких металевих дверей бетонної будівлі. Наглядач звів на нього очі та виснажено посміхнувся: — Не хвилюйся, у нас залишиться час поговорити з ними — тут ми надовго не затримаємося.

У Картосховищі вони застали інших бігунів — хтось міряв кімнату кроками, хтось, схилившись над столом, креслив карти, — проте ніхто не промовив жодного слова, наче вже вичерпався запас припущень про те, що сталося з небом. Повітря загусло од відчуття безвиході, аж Томасові здалося, ніби він в’язне в ньому, як у трясовині. Хлопець розумів, що має відчувати те саме, та був занадто схвильований — йому нетерпеливилося побачити реакцію Ньюта й Альбі на новину про Стрімчак.

Томас сів за стіл і з пам’яті й записів у блокноті заходився малювати карту. Мінхо сидів поруч і підказував: «Мені здається, прохід закінчувався не там, а тут», «Дотримуйся пропорції» і «Та проводь пряміші лінії, шлапак». Наглядач дратував своєю пунктуальністю, та неабияк допоміг, тому вже за п’ятнадцять хвилин Томас зміг оцінити кінцевий результат роботи — свою першу карту. Він страшенно пишався собою — вона нічим не відрізнялася від усіх бачених ним карт.

— Непогано, — похвалив його Мінхо. — У всякому разі, як на новачка.

Мінхо підвівся, підійшов до скрині з картами першого сектора і відкинув віко. Опустившись навколішки перед скринею, Томас витягнув з неї вчорашню карту і поклав біля свого витвору.

— Що тепер робити? — запитав він.

— Слід порівняти конфігурації сектора. Правда, порівнювати зміни за два дні нема сенсу. Щоб знайти якісь закономірності, потрібні результати кількох тижнів. Невдячна справа, але я впевнений: щось тут приховано. Щось таке, що нам допоможе. Просто поки ми цього не бачимо. Лайно, як я й казав.

Томас відчув, що глибоко в мозку щось заворушилося; те ж саме він відчував, коли вперше потрапив до Картосховища. Рухомі стіни. Конфігурація. Всі ці прямі лінії — може, зовсім не про такі карти йдеться? Може, це на щось вказує? Томас не міг позбутися відчуття, що він не помічає очевидного, а ключ до розгадки лежить на поверхні.

Мінхо ляснув його по плечу.

— Після вечері й розмови з Ньютом і Альбі зможеш повернутися сюди й порівнювати карти, скільки заманеться. Ходімо.

Томас склав аркуші в скриню і зачинив віко, страшенно злий через оце дивне відчуття. Воно засіло як скабка в боці. Рухомі стіни, прямі лінії, конфігурації… Відповідь десь на поверхні.

— Гаразд, ходімо.

Не встигли вони вийти з Картосховища, з брязкотом зачинивши по собі масивні двері, як до них підійшли явно стурбовані Ньют з Альбі. Томасове збудження вмить змінила тривога.

— Привіт, — сказав Мінхо. — Ми саме…

— До справи, — обірвав його Альбі на півслові. — Немає часу. Щось знайшли?

Мінхо спохмурнів.

— І я радий тебе бачити. Так, знайшли дещо цікаве.

Всупереч Томасовим очікуванням, Альбі, здається, засмутився ще дужче.

— Чортове місце починає розсипатися, як картковий будиночок, — він кинув на Томаса недобрий погляд, неначе в цьому винен новачок.

«Що з ним?» — подумав Томас, відчуваючи, як у ньому закипає злість. Вони як прокляті весь день гасали Лабіринтом — і що натомість отримують?

— Ти про що? — запитав Мінхо. — Щось іще сталося?

Відповів Ньют, кивнувши у бік Ящика:

— Сьогодні довбаний Ящик не прийшов. Приходив щотижня впродовж двох років у той самий день і той самий час. А сьогодні — ні.

Всі четверо подивилися на металеві стулки. Томасові навіть здалося, ніби над ними нависає тінь — ще похмуріша, ніж тьмяне сіре світло, яке накрило Глейд.

— Гниляк нам тепер, — пробурмотів Мінхо. Томас зрозумів, що вони опинилися в реальній скруті.

— Сонця для рослин немає, — вимовив Ньют. — Постачання припинилося. Я б сказав, це таки гниляк.

Альбі стояв, схрестивши руки на грудях, і далі задумливо дивився на люк, немов силою думки намагався відчинити його стулки. Томас сподівався, ватажок не згадуватиме того, що бачив під час Переміни, — і взагалі нічого, пов’язаного з Томасом. Особливо зараз.

— Так от, — провадив Мінхо, — як я вже казав, ми виявили дещо дивне.

Томас чекав, сподіваючись, що Ньют з Альбі зрадіють, а може, навіть зможуть надати якусь інформацію, яка пояснить загадку.

Ньют запитально звів брови.

— Що саме?

Мінхо детально описав їхні з Томасом