Джеймс Дашнер - Бігун у Лабіринті

— Що ясно? — перепитав Томас.

— Ми це бачимо вже тричі. Щось відбувається.

— Еге ж… — Томас розумів, до чого хилить Мінхо, але чекав, поки той пояснить усе сам.

— Той дохлий грівер, якого я знайшов першого разу, зник у цьому напрямку. Ми так і не бачили, щоб він повернувся, і він не пішов углиб Лабіринту. А потім ще ті чотири почвари, яких ми обдурили і які стрибнули звідси.

— Обдурили? — перепитав Томас. — Це ще хто кого обдурив.

Мінхо задумливо подивився на нього.

— Гм… Хай там як, а тепер ще цей, — він махнув рукою на прірву. — Сумнівів не лишається: отак грівери залишають Лабіринт. Схоже на чаклунство, таж і сонце просто так не згасне.

— Якщо вони можуть вийти цим шляхом, — мовив Томас, розвиваючи думку наглядача, — то і ми можемо.

— Знову ти зі своїми самогубчими ідеями, — засміявся Мінхо. — Мабуть, дуже скучив за гріверами. Думаєш, у їхньому лігві тебе бутербродами нагодують?

Томас похнюпився, відчуваючи, як згасає надія.

— Є кращі ідеї?

— Не все відразу, зелений. Давай-но спершу назбираємо каміння й усе перевіримо. Мені здається, десь тут є прихований вихід.

Вони позбирали всі каменюки, що лежали на землі, та здалося, що їх не досить, і тоді хлопці заходилися відламувати шматки кам’яних блоків з тріщин у стіні. Зібравши чималу гірку каміння, вони перетягли його до краю Стрімчака і сіли там, звісивши ноги. Томас подивився вниз, та крім сірої прямовисної стіни нічого не побачив.

Мінхо дістав блокнот з олівцем і поклав на землю.

— Треба все ретельно записати. Якась оптична ілюзія заважає нам побачити вихід. Ти теж не лови ґав і запам’ятовуй усе, що побачиш. Не хочу один відповідати за можливий промах шлапака, який зважиться стрибнути вниз першим.

— Певен, що цим шлапаком мусить стати наглядач бігунів, — спробував пожартувати Томас, відганяючи страх. На саму думку, що вони перебувають дуже близько від місця, звідки щомиті можуть повискакувати грівери, аж у пал кидало. — Не хвилюйся, ми обв’яжемо тебе міцною мотузкою.

— А це ідея! — Мінхо взяв камінь з купи. — Гаразд, кидатимемо по черзі, зиґзаґом — то далі, то ближче. Якщо якийсь чарівний вихід і справді існує, сподіваюся, наша затія спрацює.

Томас узяв камінь і, прицілившись, кинув його ліворуч, туди, де стіна коридору різко обривалася. Гострий уламок полетів униз, аж доки не зник у сірій порожнечі.

Тепер прийшла черга Мінхо. Він кинув камінчик приблизно на фут далі від того місця, в яке цілив Томас. Осколок полетів униз. Потім знову жбурляв Томас, цілячись ще на фут далі. Потім знову Мінхо. Каміння зникало в безодні. Бігуни продовжували кидати доти, доки не прокреслили уявну лінію завдовжки з дюжину футів од краю Стрімчака. Потім вони змістилися правіше, проводячи невидиму лінію вже в напрямку Лабіринту. Все каміння безперешкодно падало вниз.

Ще дві лінії — від краю Стрімчака і в зворотному напрямку. Бігуни вже перевірили весь лівий бік прірви, цілячи уламками на таку відстань, яку хтось — або щось — здатні здолати в стрибку. З кожною новою спробою Томас тільки дедалі розчаровувався.

Неможливо було не думати, що ідея ця геть абсурдна.

І тут камінь, кинутий Мінхо, пропав.

Це була дивовижа, якої Томас у житті не бачив.

Мінхо кинув величенький уламок муру. Томас напружено проводжав кожен пожбурений камінь очима. Цей уламок зірвався з руки Мінхо, полетів уперед майже по центру від краю Стрімчака, почав падати вниз, на невидиму землю. А потім раптом щез без сліду, так наче його поглинула вода або туман.

Ось мить тому камінь ще тут. А наступної миті його вже немає.

Томас закашлявся — в горлі пересохло.

— Ану жбурни ще раз — може, ми просто кліпнули…

Мінхо жбурнув у те саме місце. І знову камінь просто щез.

— Напевно, раніше ви неуважно дивилися, — припустив Томас. — Коли не чекаєш, що може щось статися, то й не надто придивляєшся — і не помічаєш.

Решту каміння вони кидали зі Стрімчака, дюйм по дюйму віддаляючись у різні боки від тієї точки, де зник перший уламок. Яким же було Томасове здивування, коли вони зрозуміли, що площа ділянки, в якій щезали предмети, не перевищувала декількох футів.

— Не дивно, що ми цього не помічали, — сказав Мінхо, швидко замальовуючи в блокноті невидимий отвір і ставлячи позначки про його розміри. — Доволі маленький прохід.

— Грівери ледь проштовхуються в таку діру, — Томас не зводив погляду з ділянки в небі — місця невидимого порталу, намагаючись закарбувати в пам’яті точне розташування проходу і відстань до нього. — Коли вони вилазять, то, напевно, балансують на краю дірки, а потім стрибають на край Стрімчака. Тут доволі близько. Навіть я зміг би стрибнути на таку відстань, а вони й поготів.

Мінхо закінчив малюнок і поглянув на загадкову діру в небі.

— Як таке можливо, чувак? Що взагалі зараз перед нами?

— Як ти й казав, схоже на чаклунство, але насправді ніякого чаклунства немає. Всього лише результат роботи того самого механізму, який зробив небо сірим. Вихід прихований чимось на кшталт оптичної ілюзії або голограми. В цьому місці все навиворіт.

І, змушений був визнати Томас, круто. Хотілося б йому зрозуміти, які високі технології стоять за всіма чудесами, що тут відбуваються.

— Еге ж, точно що навиворіт. Ходімо, — Мінхо крекчучи підвівся й закинув наплічник на спину. — Треба оббігти якнайбільше коридорів. Можливо, на цьому дива не закінчаться — раптом спливе ще щось незвичайне. Увечері розповімо про все Ньютові з Альбі. Не уявляю, як це можна використовувати, та принаймні тепер ми знаємо, де зникають кляті грівери.

— І звідки з’являються, — додав Томас, кинувши останній погляд на невидимий портал. — 3 гріверової нори.

— Нічогенька собі назва, не гірша за інші. Ходімо.