Кейт Мосс - Лабіринт

Цього разу їй явився інший сон.

Вона їхала по снігу на гнідому коні. Шкіра коня здавалася грубою та блискучою, а його біла грива і хвіст були заплетені червоними стрічками. Еліс була одягнена для полювання у свій найкращий обшитий білячим хутром плащ із капюшоном, а також у довгі, обшиті хутром куниці шкіряні рукавички, що доходили їй до ліктів.

Поряд із нею їхав чоловік на сірому огирі з чорним хвостом і гривою. Чоловік постійно натягував віжки, щоб тримати коня в покорі. Надто довге, як для чоловіка, каштанове волосся сягало йому до плечей. Його блакитне оксамитове корзно тріпотіло позад нього, коли він погнав свого коня вперед. Еліс бачила в нього на поясі кинджал. На чоловіковій шиї висів один срібний ланцюжок, з якого звисав зелений камінь, що підстрибував угору-вниз у ритмі бігу коня.

Той чоловік постійно дивився на неї зі змішаним відчуттям гордості та зверхності. Зв’язок між ними був сильний і близький. Уві сні Еліс обернулася й усміхнулась йому.

Десь далеко було чути ріг, який сурмив різко й голосно в тріскучому грудневому повітрі, сповіщаючи, що собаки взяли вовчий слід. Вона знала: то був грудень, особливий місяць. І також знала, що вона щаслива.

Потім картина змінилася.

Еліс опинилася сама в якомусь невідомому їй лісі. Дерева були вищими і спліталися щільніше, а їх голі чорні гілки перепліталися у засніженому небі, неначе пальці мерця. Десь позаду за нею гналися невидимі, але грізні собаки, збуджені обіцянкою крові.

Вона була вже не мисливицею, а навпаки, наміченою жертвою.

Ліс тремтів від сотень кінських копит, що поступово наближались. Еліс уже чула крики єгерів. Вони кричали один на одного мовою, якої вона не розуміла, але знала: вони шукають саме її.

Її кінь спіткнувся. Еліс звалилася із сідла на зимову тверду землю. Вона чула, як хруснуло її плече, а потім її пройняв пекучий біль. Еліс із жахом поглянула вниз. Суха гілка, замерзла й тверда, неначе наконечник стріли, розірвала їй рукав і прохромила руку.

Затерплими пальцями дівчина відчайдушно почала тягти уламок, доки він не виліз повністю, вона аж очі заплющила від наглого різкого болю. Одразу ж із рани потекла кров, але Еліс не могла її зупинити.

Затуливши рану плащем, Еліс звелася на ноги і змусила себе йти далі крізь голе гілляччя та замерзлу порость. Маленькі ламкі гілочки хльоскали її по ногах, морозне повітря щипало за щоки й навертало на очі сльози.

Дзижчання у вухах тепер стало голоснішим, і Еліс почувалася слабкою та безтілесною, як привид.

Раптом ліс закінчився, й Еліс опинилася на краю прямовисної скелі. Вона не мала куди відступати. Під її ногами була безодня, вкрита лісом. Перед нею височіли вкриті снігом гори, що простягалися далеко, як око засягало. Вони були дуже близько, і дівчина відчувала, що може майже доторкнутися до них.

Уві сні Еліс важко перевернулася.

«Нехай я прокинуся. Будь ласка!» — подумала вона.

Вона намагалася пробудитись, але не могла. Сон дуже міцно тримав її в своїх тенетах.

Раптом з укриття дерев позаду неї вибігли собаки, гавкаючи та рикаючи на жертву. Пара, яку вони видихали, клубочилася в повітрі, з роззявлених собачих пащ звисали цівки крові й слини. У сутінках яскраво виблискували вістря єгерських списів. Очі переслідувачів були сповнені ненависті та збудження. Вона чула, як вони свистять, кепкують з неї та дражнять її:

— Hérétique, hérétique![69]

Саме цієї карколомної миті вона винесла рішення. Якщо їй судилося померти, то нехай це станеться не від рук таких людей. Широко розкинувшись, Еліс стрибнула, довіряючи своє тіло повітрю.

І тоді світ завмер.

Час утратив для неї будь-яке значення, коли вона падала, м’яко й повільно, а її зелені спідниці розвівалися поверх та навколо неї. Тепер вона зрозуміла, що з її спини стирчала якась річ, щось у формі зірки. Ні, не зірки, а хреста. То був жовтий хрест. Rouelle[70]. Щойно незнайоме слово виникло в її голові, як хрест одразу ж випав і полетів подалі від неї, неначе листок з дерева восени.

Земля не наближалася. Еліс більше не боялася. Коли образи вві сні почали гаснути й нарешті розвіялися, її підсвідомість зрозуміла те, чого не міг збагнути розум: зі стрімчака впала не вона, Еліс, а якась інша жінка.

І насправді то був не сон, а спогади. Фрагмент з її життя, прожитого дуже й дуже давно.