Леся Романчук - Місто карликів

ножа, шматок сала, цукор, чай, кружку не домашню, металеву, чисту сорочку, теплого светра…

Уперше за ці місяці ліг спати ситим. Осіннє, та не холодне ще повітря вливалося крізь розчинену кватирку. І враз — пісня… Співали десь у далекій камері.

— А що у вас тут, хлопці, і співати можна? — спитав, не вірячи власним вухам.

— Та не можна, — відповів сивий чоловік під стіною, — але охорона ніби уваги не звертає. Так можна про себе звісточку подати, мовляв — сиджу. У нас тут навіть пісня улюблена є…

І хлопці завели — «В’ється, наче змійка, неспокійна річка, тулиться близенько до підніжжя гір, а на тому боці, там живе Марічка…»

А на тому боці, там живе Марічка…

Живе Марічка…

Не Марічка — Орися живе на тому боці. На тому боці свободи, вільного, людського життя. Пісня рвала душу. Він намагався не думати про навіки втрачену кохану, а воно думалося, згадувалося, боліло, але тримало на світі.

— Яка ж пісня, хлопці… Наче про нас… І не про річку зовсім, а про тюрму. На тому боці живе моя Марічка, а туди дороги не знайти мені… — зітхнув Богдан, трохи старший за Романа, вчилися колись в гімназії разом.

Роман приєднався до хлопців і виводив баритоном — «Не питайте, хлопці, чом я одинокий…» Коли останні звуки розтанули, відчув дивне заспокоєння. Що то за ліки, українська пісня — навіть тут, у неволі, за мурами кам’яними, рятує, лікує, наближає до рідного дому, нагадує — співаємо, значить, живі. Значить, можемо хоч щось із того, що притаманне людям, а не тільки тваринам.

І враз — високий дівочий голос десь неподалік пронизав тишу:

Ой, Романе-Романочку, відгадай ми загадочку, Відгадаєш — твоя буду, не вгадаєш — чужа буду.

І полилися-поснувалися прості, але такі повні народної мудрості рядки:

А що росте без коріння? А що сходить без насіння? А що грає — голос має? А що плаче — сліз немає?

Романові перебило дихання — вона, Орися! Її голос! Як не упізнати! І пісня їхня, для нього скільки разів співана — «Ой, Романе-Романочку…» Підбіг під вікно, притулився до стіни, щоб не пропустити ані ноти, ані звуку… Ухопити б у долоні небо, повітря, повне її голосом…

Камінь росте без коріння, Сонце сходить без насіння, Скрипка грає — голос має, Серце плаче — сліз не має.

Уперше за всі важкі дні неволі захотілося ридати, кричати, товкти кулаками стіни: ой Романе-Романочку, що ж ти наробив? Це ж через тебе, мабуть, її забрали, через те, що дізналися про ваші зустрічі! Мабуть, зрадив хтось, донесла якась потвора… І хто ж із цих нелюдів повірить, що то були просто зустрічі хлопця й дівчини, зовсім не пов’язані з повстанцями! Чи її схопили під час якогось із завдань? Затримали з продуктами, які носила хлопцям до лісу, в печеру? Чи з грипсами?

Орися, Орися тут…

І її отак обшукували, і її допитували, може, навіть били…

Від отого «Романе-Романочку» тюрма, навіть рідна, в рідному місті, поважчала удвоє, бо ніс відтепер два хрести — свій та Ориславин. А хрест дівочий у тюрмі завжди важчий.

Розділ ХІV
Якби серце мало крила, То б додому полетіло, До матусі і до тата…

Як же там далі? Як далі? Орися ніяк не могла знайти останнього рядка.

Цей постійний гамір, що не змовкав, здавалося, й уночі, страшенно заважав. Жінки — молоді дівчата, молодиці, старші пані, та й зовсім бабусі — зчиняли стільки галасу, що камера нагадувала вулик. Хтось