Богдан Сильвестрович Лепкий - Полтава

— Це вже моє діло. Не буду ж я тут королівського змилування ждати... Не бійся, — заспокоювала його,. — до Петра не перейду. Ласки, якою він обласкав родину покійного Кочубея, не прийму.

— Так куди ж ти тоді підеш?

— Туди, де Мотря, мати, де мої молоді літа, — у Батурин!

— Ти збожеволіла, Ганно! — відповів різко Войнаровський. — Кругом москалі, як вовки, як шакали, снуються, я не пущу тебе!

— Так ходи зі мною. Ходи! Або переб'ємося разом, або...

Не доповіла,

— Ні, ні, так не можна. Так годі. Треба усім нам іти вкупі, як не зі шведами, так з гетьманом, під його бунчуком. Говорячи це, думав. Думав, як відтягнути Кочубеєву доньку від її божевільного наміру.

— Ганнусенько, ти не підеш. Я того не хочу. Ти останешся. За годинку побачишся з дядьком, розкажеш йому про Бвтурин. Я певний, що твоє оповідання рішить. Він піде, не оглядаючися, на шведів. Піде на побіду або на певну смерть. А ми з ним.

Вдивилася, ніби не вірила, що балакає щиро.

— За годину? Так я за годину приїду.

Тепер він їй не вірив.

— Куди ж бо ти? Посидь краще в мене, ти здорожена, продрогла.

— Піду до своїх людей. Скажу, щоб були готові. Як дядько не рішиться зараз іти, піду сама.

— Де ж твої люди?

— Недалеко відсіль, на фільварках.

— Так... — І вбирав шубу. — Проведу тебе.

Ішли алеєю, облиті багрою сходячого сонця.

XXVIII

Гетьман теж тієї ночі довго не міг заснути. Двір, в котрім від кількох літ ніхто не мешкав, дихав пусткою на нього. Не любив того мертвого духу, що нагадував родинні гробниці.

Мимохіть перебігав думками події, які збулися тут, протягом останнього п'ятдесятиліття. В кождім куті чаївся якийсь спомин, щоб кинутися на нього.

Перед тими споминами втікав очима на стелю. Велика, довгувата площина спускалася ледве помітно, але безпереривно, і пригнічувала його. Якщо ніч потриває довго, розчавить його... Щоб спастися, втікав від стелі у темний простір поміж стіни. Привикав до того мерехтливого чорного пилу, якого насипала тут ніч так багато, і очима, в яких почувався болючий жар, став розрізнювати якісь постаті, краєвиди, сцени — образи минулого.

Наче чарівний ліхтар, схований у його душі, кидав на чорний підклад темряви свої фантастичні дива. Королі, міністри, єпископи, аристократичні дами пересувалися в довжезнім полонезі по просторах половини Європи.

Запишені, горді, неприродні, то суворо-грізні, то хитро-ласкаві, крутилися в кривому танці, гадаючи, що Бог вість яке діло роблять...

А з кута вискакував час і здмухував їх, як паламар свічку в церкві...

Гетьман примикав повіки. Гадав, що разом з тими образами і він перейде в країну сну. Може б, воно так і сталося, коли б кров била у живчику лагідніше. А то як вода в джерельці хлюпотить і не дає вснути. Гетьман знову розплющує повіки, і знову вдивляється у чорний пил, і знову бачить образи; але вже інші. Ніби зариси фресків на свіжому, ще теплому підкладі виринають видива майбутнього. Любить ті діти уяви, мальовані красками недоспаного сну, легкі в лініях, розливисті в колірах, непевні у змісті Не одну безсонну ніч скоротили йому. Розмовляв з ними, грався, справляв рисунок, накладав живіші барви.

Хотів те саме й тепер робити, не вдалося.

За кождим, навіть найлегшим дотиком розвівалися, як за подувом вітру фата-моргана. Саме так, як фата-моргана.

А найлюбшого з отсих привидів таки й зовсім не бачив, хоч як пильно шукав. Не бачив Києва повоєнного, ясного, гармонійного, веселого. Як же він любив цей образ, — з усеї душі. усім помишленієм своїм.

Але нині не бачив його.

Зате з того чорного мерехтливого пилу, мов сажа, котрої ніч скрізь насипала так багато, виринали безконечні снігові простори, великі води, що позіхали імлою, дими, перед котрими сонце в глиб неба втікало, пустар, на котрому іноді тільки якась червона цятка забагровіла. Але чи це горностаями підбита багряниця, чи тільки кров, що виплила з свіжої рани, відгадати не міг.

І гетьман сотий раз загулював повіки, гадаючи, що всне. Поки по салях вешталися люди, поки не втихло в дворі, гадав, що цей шорох не дає йому вснути. Але по півночі зробилося кругом тихо, мов в усі, а сну, як не було, так і нема.

Невже ж це старість?

Боявся того слова, як ворога, як одинокого ворога, перед котрим почував страх, бо тільки він один може побідити його. Старість і її грізна товаришка смерть.

Супроти цієї останньої навіть розум зі своїм довголітнім

досвідом мусить скласти оружжя.

Мусить?.. А слава?.. І гетьман гірко всміхнувся. Дійсно, гореч почув на своїх устах. І гореч тая, ніби насонний лік, заспокоїла його... Спав недовго, та кріпко.

Збудило його сходяче сонце. Глянув у вікно й побачив дерева, вкриті інеєм. Мов фантастичні примари окружили довкола двір. Нагадувався Бахмач, Різдво, хотілося заплющити очі й думати. Та слово Батурин, ніби гострий меч, лежало біля нього. Зірвався, накинув на себе шубу і подзвонив.

Кендзеровський вже чекав під дверми. Відчинив і всунувся у спальню. Привітливо всміхнений, все однаковий, ніби його ніколи ніщо не збентежило, не схвилювало, не заболіло.

— Що нового?

— Нічого, ваша милосте.

— А король?

— Перед хвилиною на Аяксі почвалав. Відповідаючи на питання, поливав свого пана водою і помагав йому одягнутися.

— Значиться, приказу до походу не дав.

— Мабуть, що ні, бо шведи не двигають обозу. Чистять і напувають коней, варять щось на своїх триніжках, шваркотять і лаються, мало ще не так грімко, як москалі.

Гетьман шарпнув рукою вузький, короткий вус, поправив пояс і накинув на плечі соболеву шубу.

— Зимно тут.

— Не палено, бо я боявся вашу милість збудити. У столовій вже тепло. Снідання на столі. Ваша милість перейдуть туди, а тоді я і тут затопити кажу.

— Не треба. Одної ночі досить, — і переступив поріг.

Кендзеровський сунувся за ним, як тінь.

У столовій чекали вже Орлик і Войнаровський.

— Чули? — звернувся до них гетьман. — Короля знову кудись понесло.