Марина та Сергій Дяченко - Ключ від Королівства

Бабища посміхалася чорним ротом. Це був її останній шанс — уже завтра тут буде Королівство, де немає місця повелительці туману.

Я кинулася бігти. Потік туману, довгий як кишка, перехопив мене і повернув на місце. Тепер я висіла над землею, обплутана пружними жовтуватими «шмарклями», безпорадна, паралізована не стільки жахом, скільки образою: як же так?! Королівство облаштувалося… Все хороше тільки починається… І я вже разів сто могла піти додому!

— Відпусти мене, погань!

Оберон у таборі, й він, напевно, спить, втомлений. Чи почув він мій заклик? Чи встигне прийти на допомогу?

Туманна баба посміхнулася, і потік туману заліпив мені рота.

— М-м-м! Гм-м-м!

Мною трусонули, як іграшкою йо-йо на шнурочку. Я перевернулася і вдарилася лобом об землю — поки що несильно, ледве-ледве…

Вона гралася. Їй дуже хотілося помститися мені за ту колишню перемогу. Коли ще в мене був посох, коли я була ще магом дороги, коли билася за своє Королівство.

Я борсалася, як муха в павутині, проте й не думала здаватися. Я навіть примудрилася злетіти, однак липкі нитки тягнули донизу. Що ж, це навіть справедливо, я помру в боротьбі, як помер Ланс, і тим самим…

Лане?!

Спочатку почулося шипіння, неначе в тисячі будинків одночасно прорвало водопровід. Потім високо наді мною захиталося каміння. Нитки туману, що обплутали мене, напружилися, явно збираючись мене задушити. Туманна бабища, сіро-буре товсте чудовисько, підняла свою круглу набряклу голову…

І каміння зірвалося з верхівки скелі, вилетіло, мов снаряди з пневматичної гармати, і вслід за камінням хлинула вода. Мить — і бабищу накрило повністю, закидало камінням, залило суцільним потоком. Заверещав і заклубочився, немов у лазні, туман. Струмок на ім’я Ланс знайшов час, щоб вирватися з пастки і стати нарешті річкою.

Я зрозуміла, що можу рухати руками й ногами. Маленький камінь боляче вколов у плече. Мене підхопило й завертіло, як на водяній гірці, я захлинулася і майже потонула. Вхопила ротом повітря, закашлялася і зрозуміла, що лежу на підстилці з м’якого глибокого моху, а поряд тече до моря невелика швидка річка і в глибині її тануть, розчиняються каламутні плями…

Здалося мені чи ні, що я бачу серед хвиль худорляве обличчя із завжди холодними очима?

Ким би ти не був — спасибі, Лансе.

* * *

За кілька днів знову відбувся суд — так, проста формальність. Оберон оголосив, що принца Олександра і принцесу Ельвіру відтепер пробачено, їхній шлюб визнано дійсним і вони можуть жити, де хочуть і як хочуть.

Принц і Ельвіра вислухали новину з кам’яними обличчями.

— Він позбавив мене спадку, — сказав принц, коли ми вийшли з шатра. — «Жити, де хочуть»… Іди куди хочеш, чи що?

— Досить пхинькати, — сказала я сердито. — Усе в твоїх руках. Люди працюють, між іншим, а ти хоч би цеглинку подав!

Принц здивовано глянув на мене.

Люди справді працювали. І замок ріс — працею чи з допомогою чаклування, а навколо нього розросталося майбутнє місто, з’явилися перші вулиці, і ми з Обероном, то всерйоз, то граючись, придумували їм назви…

— Ліно, зайди, будь ласка.

Цього разу король був дуже серйозний. Я увійшла до шатра, там чекав Гарольд. Голосно сопів.

— Що сталося?

— Нічого, — Оберон усміхнувся. — Ось твій посох.

Я простягнула руки, однак король несподівано став переді мною на одне коліно і, вклонившись, подав мені мою зброю, ту саму, з якою я стільки всього пройшла.

Я розгубилася.

— Не можна відбирати у мага дороги посох, — серйозно сказав Оберон. — Візьми.

— Дякую… — я міцно стиснула знайомий держак. — Ну… я піду?

Гарольд сопів вже зовсім голосно.

— Тобі час додому, — м’яко сказав король.

Я сама це чудово знала. Щоранку прокидалася й казала собі: ну, завтра. Завтра, точно, обов’язково, я так сумую…

— Пора, Ліно, — повторив Оберон. — Твій світ тебе зачекався. Не треба прощання. Це все дрібниці, адже ми скоро побачимося.

— Справді?!

— Звичайно.

— І ви мені дасте ключ — ключ від Королівства?

Король похитав головою.

— Ні. Цього разу не дам. Наш молодий світ дуже крихкий, щоб можна було безкарно порушувати його правила.

— Але ж ви сказали, що ми побачимося…

— Звичайно. Так завжди кажуть, коли розлучаються.

— А це не брехня?

— Чистісінька правда.

Я схилила голову.

— Король дякує тобі за службу, Ліно Лапіна, і звільняє від даних раніше обіцянок, — низький голос Оберона прозвучав суворо і владно. — Один крок — і ти будеш удома.

Я перелякано озирнулася.

— Гарольде!

Підскочив мій учитель, вхопив за руку й грубувато потряс. Сказав застудженим голосом:

— Ліночко… Спасибі. Успіху тобі.

— І тобі успіху… Та як же так! Я навіть не встигла ні з ким…

І коли я збиралася, як маленька, розревтися, Оберон раптом провів рукою по моєму волоссю.

— Іди. Все буде гаразд.

Шморгаючи носом, я зробила крок.

Це був найдовший крок у моєму житті.

Епілог

Ніколи ще в мене не було такого веселого Нового року.

На шкільному вечорі я танцювала, мов божевільна. А раніше майже зовсім не танцювала — мені здавалося, що я незграбна, та й узагалі, що люди подумають… ще засміють. А хоровод водити навколо ялинки — хіба можна, ми ж не маленькі!

Тепер я сама водила хоровод, і, що дивно, однокласники, які спочатку соромилися, теж потроху починали зі мною веселитися. Як ми кружляли навколо ялинки, як реготали! Чекали чудес, і чудо сталося: біологічка, яка сумовито сиділа в куточку і стежила за порядком, раптом підвелася, відклала сумку і теж стала в хоровод, якраз між мною і Максом Овчиніним із паралельного класу! Оце так!

Мамі й вітчиму я склеїла Дідів Морозів із кольорового картону, а Петрикові й Дмитрикові намалювала настільну гру з печерами, чудовиськами й заплутаними правилами. Думала, вони подивляться й облишать, але ні — захопилися, грали, навіть билися іноді через те, що Петрик шахраював. Я чула їхні розмови: «Сюди не можна, тут же хватавці! Он їх скільки, ціла купа!» — «А в мене є два посохи, що мені твої хватавці!»

Новорічну ніч ми зустріли як гарна родина — усі разом, за столом. Мама поставила моїх Дідів Морозів на найвиднішу полицю, постійно поправляла волосся й говорила, і сміялася, і обіймала вітчима за плечі, і виглядала щасливою.

Канікули пролетіли вмить, почалася третя чверть. Якось на перерві до мене підійшов Овчинін із сьомого «А» (він у них найвищий; фізкультурник хотів навіть зарахувати його в баскетбольну команду).

— Лапіна… Що це з тобою?

— А що зі мною?

— Ти ніби, це… виросла.

А я справді виросла на п’ять сантиметрів і дуже цим пишалася.

— Ну так, — сказала я недбало. — Не тільки ж тобі