Анджей Сапковський - Останнє бажання

— Гм… Краще буде, якщо я все почну спочатку…

— О ні,— перервала вона. — Якщо все так складно, то трохи почекай. У роті бридко, волосся скуйовджене, очі злипаються, та й інші ранкові турботи сильно обмежують мою здатність сприймати сказане. Спустися в лазню й почекай. Я зараз там буду, і ти мені все розповіш.

— Йєннефер, я не хотів би здатися нахабою, але час іде. Мій друг…

— Геральте,— перервала вона,— заради тебе я вилізла з постелі, хоч і не збиралася робити цього до обіду. Я готова відмовитися від сніданку. Знаєш чому? Тому що ти приніс мені яблучний сік. Ти поспішав, ти страждав через муки друга, ти ввірвався сюди силою, б'ючи людей по черепах і, незважаючи на це, приділив увагу спраглій жінці. Ти прихилив мене цим, і, можливо, я тобі допоможу. Але від води й мила не відмовлюся. Іди в лазню. Прошу.

— Добре.

— Геральте?

— Так?— він затримався на порозі.

— Скористайся оказією й викупайся теж. За запахом я можу визначити не тільки породу й вік, але й масть твого коня.

4

Вона увійшла в той момент, коли Геральт, сидячи голим на маленькій табуретці, ополіскувався із цебра. Він кашлянув і скромно відвернувся.

— Не соромся,— сказала вона, кидаючи оберемок одягу на вішалку.— Я не втрачаю свідомості побачивши голого чоловіка. Трісс Мерігольд, моя подружка, каже, що якщо ти бачила одного, виходить, бачила всіх.

Він підвівся, обернувшись рушником навколо стегон.

— Чарівний рубець,— посміхнулася Йєннефер, побачивши його груди.— Що це було? Потрапив під пилку на лісопилці?

Він не відповів. Чарівниця продовжувала його розглядати, кокетливо нахиливши голову.

— Перший відьмак, якого мені вдалося розглянути зблизька, до того ж зовсім роздягненого. Ого-го!— вона нахилилася, прислухалася.— Як дивно б'ється твоє серце! Дуже повільний ритм. Ти можеш регулювати виділення адреналіну? Ах, вибач, професійна цікавість. Схоже, тебе дратують розмови про властивості твого організму. І ти звик ці властивості називати словами, яких я дуже не люблю, і при цьому впадаєш у патетичний сарказм, якого я не люблю ще більше.

Він не відповідав.

— Ну досить. Моя ванна холоне,— Йєннефер зробила такий рух, немов хотіла скинути халат, але завагалася.— Я буду купатися, ти будеш розповідати. Заощадимо час. Але… Не хочу тебе бентежити, до того ж ми майже незнайомі. Тому, дотримуючись правил пристойності…

— Я відвернуся,— непевно запропонував він.

— Ні. Я повинна бачити очі співрозмовника. У мене є краща ідея.

Він почув, як вона вимовила заклинання, відчув, як затремтів медальйон, і побачив чорний халат, що м'яко падав на підлогу. А потім почув плескіт води.

— Тепер я не бачу твоїх очей, Йєннефер,— сказав він,— шкода.

Невидима чарівниця, фиркнувши, заплескалася в бадді.

— Розповідай.

Геральт припинив боротьбу зі штанами, сів на табурет. Застібаючи пряжки черевиків, викладав пригоду біля ріки, скорочуючи до мінімуму опис боротьби із сомом. Йєннефер не видавалася людиною, що цікавиться рибальством.

Коли він дійшов до того місця, де істота-хмара вибралася із глечика, велика губка, що намилювала невидимість, завмерла.

— Так, так,— почув він.— Цікаво. Джин, замкнений у пляшці.

— Який там джин,— заперечив він.— Якийсь різновид пурпурної імли. Якийсь новий, невідомий її вид…

— Новий і невідомий вид заслуговує того, щоб його якось назвати,— вимовила невидима Йєннефер.— Джин — назва нітрохи не гірша за інші. Продовжуй, будь ласка.

Мило в бадді пінилося, поки він розповідав, вода хлюпалася через край. В один з моментів щось привернуло його увагу, він придивився й помітив контури й форми, виявлені милом, що покривало невидимість. Контури й форми так захопили його, що він онімів.

— Розповідай!— підстьобнув його голос, що пролунав із нічого поверх контурів і форм.— Що далі?

— Це все,— сказав він.— Я прогнав цього, як ти кажеш, джина…

— Яким чином?— черпак піднявся й вилив воду. Мило зникло, форми теж. Геральт зітхнув.

— Заклинанням.

— Яким?— Черпак знову вилив воду. Відьмак взявся стежити за діями черпака, тому що вода, хоч і ненадовго, теж дещо проявляла. Він повторив заклинання, заради безпеки заміняючи голосну «е» вдихом. Думав сподобатися чарівниці знанням цього принципу й сильно здивувався, почувши з бадді дикий регіт.

— Що тут смішного?

— Твоє заклинання… — рушник піднявся з вішалки й взявся витирати залишки контурів.— Трісс лусне від сміху, коли я їй розповім! Хто тебе навчив, відьмаче? Цьому… заклинанню?

— Одна жриця із храму Гулдри. Це таємна храмова мова…

— Кому таємна — тому таємна,— рушник хльоснув по краю бадді, вода хлюпнула на підлогу, сліди босих ступень позначили кроки чарівниці.— Ніяке це не заклинання, Геральте. І не раджу повторювати його в інших храмах.

— Якщо не заклинання, то що?— запитав він, спостерігаючи за тим, як дві чорні панчохи створюють із повітря одну чорну ніжку за іншою.

— Дотепний вислів,— трусики з оборками дуже цікаво щось охопили,— хоч і дещо нецензурний.

Біла блузка з великим жабо у формі квітки пурхнула вгору й створила форми. Як відьмак помітив, Йєннефер не користувалася ніякими штучками з китовим вусом, які так люблять жінки. Їй це було ні до чого.

— Який вислів?— запитав він.

— Давай не будемо про це.

Із кришталевої чотиригранної пляшки, що стояла на столику, вилетіла пробка. У лазні запахло бузком і аґрусом. Пробка описала кілька кіл і стрибнула на місце. Чарівниця застебнула манжети нижньої сорочки, натягнула плаття й матеріалізувалася.

— Застебни,— повернулася вона спиною, розчісуючи волосся черепашачим гребенем. У гребеня, як помітив Геральт, був довгий загострений кінець, який, у разі потреби, міг замінити кинджал.

Він навмисно повільними рухами, пряжка за пряжкою, застібав плаття, вдихаючи аромат її волосся, що чорним каскадом спадало до половини спини.

— Повернімось до твоєї «пляшкової» істоти,— сказала Йєннефер, одягаючи у вуха діамантові сережки.— Звичайно ж, не твоє смішне заклинання змусило його тікати. Швидше за все, він просто розрядив лють на твоєму дружку й полетів, оскільки це йому набридло.

— Правдоподібно,— тужно погодився Геральт.— Не думаю, щоб він полетів у Цидарис уколошкати Вальдо Маркса.

— Хто такий Вальдо Маркс?

— Трубадур, який вважає мого друга, теж поета й трубадура, нездарою, що потурає ницим смакам юрби.

Чарівниця повернулася, дивно блиснувши фіалковими очима.

— А твій друг встиг висловити бажання?

— Навіть два, і обидва страшно глупі. Чому ти запитуєш? Адже очевидна ж нісенітниця: здійснення бажань геніями, д'їні, духами лампи…

— Очевидна нісенітниця,— посміхнувшись, повторила Йєннефер.— Звичайно. Вигадка, дурна,