Володимир Семенович Короткевич - Чорний замок Ольшанський

їх звідти іноді на випалені місця та в джунглі. Але вони й назад негайно забираються. Знають, де вони в повній безпеці. Але виносить звідти не тільки тварин, часом і насіння різних ніким не бачених рослин. І ось за однією з них, коли тільки через багато років проросте вона поза межами бджолиного регіону, полюють усі жителі. Сушать, відвар п'ють, і тоді в них також різні… марення і надзвичайні пригоди. Але де Нарбада і де Ольшанка? Я не розумію, що у вас таке. І тому особливо побоююся… Ось що, чи не підлікуватися вам? У мене, я б за нами особисто наглядав. І друг у мене там, у клініці, молодий, талановитий. Він вас за два місяці поставить на ноги.

— Ні.

— Тоді хоч відпочиньте. — («Боже, на кого ж з кондотьєрів він схожий?») — Місяців зо два на морі. Вода, сонце, сіль. І ніяких думок. Ви просто перевтомилися з цими своїми історичними пошуками, з цією справою… І ось що, ви все думаєте, що це дурниці… — Він дивився пронизливо: — Глядіть, це страшно. І щоб ви знали це і не манкірували своїм здоров'ям, а лікувалися, — поїдемо завтра зі мною. Подивитесь, що це таке. Ну, і обстеження деякі зробимо. Це занадто важлива штука — здоров'я, це єдина варта річ — розум. А ми, однак, цього не цінуємо.

— Добре, — скоріше щоб відв'язатися, сказав я.

Трохи відпочивши, я зрештою вирішив зайти до Хилинського і майже не здивувався, що ці двоє цілком дорослих людей (він і Щука) сидять у напівтемряві і розглядають через епідіаскоп слайди.

— Сідай, зараз закінчимо, — сказав Адам.

Слайди були з «моєї» місцевості. Кладно. Дорога на Ольшани. Замок. Костьол.

— Де ви їх настругали? — спитав я, коли засвітили світло.

— Та давно вже, років зо два, як зняв, — сказав Хилинський, і я чомусь не повірив йому. Особливо тому, що біля брами замку не видно було охоронної дошки.

«Ой крутиш ти, Адаме Петровичу», — тільки й подумав я.

Коли на столі з'явилася кава і те, що до кави, часом поживне, а часом і не дуже, і ми спожили і тего, і другего (чи овего), як кажуть брати поляки, Щука відкинувся на спинку крісла:

— Розповідай.

Я розповів. Цього разу нічого не приховуючи, аж до недоречностей, до моїх нічних кошмарів, до розмови в хаті лісника і до вчорашнього нападу в болотявині. Видно, роздратування проривалося в моєму голосі, бо Щука раптом сказав:

— Що, вважаєш, що ми тут гав ловимо? Добре, добре, не злись… Та-ак, починає робитися жарко. І єдиної концепції поки що нема. Виїхав би ти звідти, хлопче.

— Ще чого?! — обурився я. — Хтось винен, а виїжджати маю я. У вас нема концепції, а я відповідай.

— Концепції нема. Зате, я думаю, підозрілих багато.

— От і спробували б деяких підозрілих обмежити в діях. Вислати кудись. А то дійде до цих ваших, як їх, — пістолетів, револьверів, тоді пізно буде.

— Буває, доходить і до пістолетів.

Щука дратував мене. З цим його подвійним хобі: читати детективи, і знущатися з них, і ще знати на зубок усю, яка є і була на землі, зброю. Аж до шестизарядного (крутилися стволи, а не барабан) револьвера бельгійської системи «Марієт» 1837 р. І тому я був несправедливий:

— Револьвери… Слухайте, а ви вмієте з ними поводитися?

Скоса глянув на мене:

— Не сумнівайтеся.

— Тоді байдуже, а то, буває, пальне, сам не думаючи.

— Ви зате багато думаєте. І плачете: «Ох, курку вбили», — несподівано сухо процідив Хилинський. — А я не плачу. Зате я знаю інше. Курці, може, поки що й треба бути засмаженою, а ось щодо твого «обмеження в діях» — то я знаю, що обмежувати не треба, що людині ні в якому разі не треба сидіти в тюрмі, нехай собі й кілька днів.

— І таким?

— А якщо вже сів — це нещастя. І наш спільний позор, — він чомусь сказав по-російськи «позор», а не ганьба. Мабуть, так здалося міцніше.

— Ну, гаразд уже, досить, — сказав Щука. — Я, власне, чекав тебе ось чому.

Він дістав з блокнота малий квадратик паперу:

— Це тобі адреса і телефон Ярослава Мирошевського. Колишній юрист. Колишній прокуратор у Кладно. І, найголовніше, не пам'ятаю вже, чи він, окружний прокуратор, займав у 1939 році, на процесі Криштофа Висоцького, крісло обвинувача, чи він тоді поступився цим місцем своєму віце-прокуратору… Так що і без архіву повинен дещо пам'ятати.

— Добре.

— Коли поїдеш?

— Н-ну-у… завтра в мене тут ще сякі-такі… справи, — я згадав про пропозицію Лигоновського і, цілком для себе несподівано, вирішив, що поїду з ним. — Післязавтра — це напевне.

— Ну, брате, тоді тобі щастить. І ми післязавтра машиною добираємось. Підкинемо тебе до Кладно, а якщо не затримаєшся надовго і дуже попросиш, то підкинемо майже до Ольшан. Перед самим містечком у нас поворот.

— Хто та хто їде?

— Я, Клепча… — Видно, він помітив гримасу на моєму обличчі і тому додав: — Ну, й Адам ось збирався, здається, до тебе рибу ловити.

— Риби багато.

— Ну от, — сказав Адам, — підкинете мене до Кладно, за лишимо Антона, а я наступного дня приїду. Так, повірте буде краще. Щось і мене, старого коня на спочинку з подвійною порцією вівса, ці ножички та дами з ченцями зацікавили. Може, свіжим оком щось і помічу.

— А може, й так краще, — згодився Щука. — Ти ж не при ділі. Просто, може, поговорити увечері, з вудкою посидіти. Нехай зайвих розмов не буде.

Ми заварили свіжої кави, але подумали, що цим напевне зробимо собі безсоння, якщо до «цього» не додати по малому коньяку, і сиділи тепер коло низенького стола, як три пенсіонери, які чесною працею заслужили собі гідну пенсію і зараз кейфують, але все ніяк не можуть забути «дела давно минувших дней» і «битвы, где вместе рубились они», хоч ніхто вже на нові битви їх не кличе.

— А що все-таки з тим Криштофом Висоцьким?

— Псуєш ти нам відпочинок, — сказав Щука. — Спускайся з даху і не псуй ґонту. Казали ж тобі, що вбивство. Що архів згорів чи частково розграбований. Повісили чоловіка — та й годі.

— Не щастить родові, — сказав я. — Ну, а той Владик?

— Теж незрозуміла справа, — сказав Хилинський. — Тут архіву взагалі не могло бути. Підпілля. Який там архів? А той Владик то зникав з Кладно, то знову з'являвся. На чорному ринку (жителі кажуть) діяв.

— Ну, за це не дуже стріляли, — сказав Щука. — Особливо разом з патріотами, та у прохідному дворі, мало не на вулиці, на