Вікторія Вецька - Будь моєю назавжди , Вікторія Вецька

Назар

Тижні минали швидко, особливо тоді, коли я повністю віддався справі. Робота стала моїм рятівним колом у морі невпевненості та самотності. Кожен день я проводив у офісі, заглиблюючись у проекти та фінансові розрахунки, намагаючись не думати про те, що мене так глибоко турбувало. Останні тижні Макс також почав постійно перебувати в офісі, і ми навіть орендували нове приміщення для нашого розширеного офісу. Найняли кілька десятків співробітників, які зайнялися оформленням простору та запрошенням нових клієнтів.

Поведінка Макса мене тривожила; здавалося, ніби він посварився з Мирославою і тепер повністю занурився у роботу, або ж, можливо, вона його нарешті кинула, що мене таємно радувало. Адже ця Мирослава з самого початку мені не подобалася.

Під час обідньої перерви ми з Максом вирішили піти до торгового центру біля офісу, щоб щось перекусити. Сівши за столик і замовивши каву, Макс почав розмову.

— Пам’ятаєш, ти раніше говорив, що батько і за мене візьметься. Ну ось, уже взявся. Хоче, щоб я знайшов собі дружину за місяць, — його голос був засмучений і трохи розчарований.

— Від такої людини хороших вчинків не варто очікувати, — відповів я, — і що ти плануєш робити?

— Думаю, запропонувати Мирославі стати моєю фіктивною дружиною, — мовив Макс, коли нам принесли каву.

— Не здивуюся, якщо вона тобі відмовить, — я глянув на друга і зробив декілька ковтків напою.

— Та все ж думаю, варто спробувати, я впевнений вона не з тих хто залишає друзів у біді, — промовив Максим, кидаючи погляд на хлопця за сусіднім столиком.

— Ти когось побачив знайомого? — поцікавився я, глянувши на того хлопця.

— Так, колишнього Мирослави, який явно підслуховує нашу розмову. Ось тільки навіщо це йому? Невже піде і все розповість матері Мирослави, тоді вже ніякого шлюбу точно не буде.

— Допивай свою каву, і ходімо звідси, договоримо по дорозі, — мовив я, зробивши останній ковток свого напою.

Макс швидко допив свою каву, і ми залишили кафе. Його погляд був сумний і задумливий.

—  А що там з приводу зустрічі з Мією? — запитав я, намагаючись відволікти друга від його тривог. Можливо, через свої проблеми він міг забути про домовленість.

— Зараз поки ніяк. Соля тільки декілька тижнів тому народила, і я впевнений, що в неї і так клопотів вистачає. Але якщо Мира погодиться на мою пропозицію, то ви зустрінетеся, адже я хочу, щоб ви були свідками, — відповів Макс, мріючи про те, як Мирослава погоджується.

Я помітив, як його очі загорілися на мить, а потім знову згасли, ніби він боявся сподіватися на краще.

— Я щось ці останні тижні не помітив, щоб ти до неї їздив. Невже ви посварилися? — запитав я, бо мені стало цікаво, чому Макс постійно зайнятий роботою. Та й його сумний стан мене турбував.

— Я вирішив зайнятися роботою і дати Мирославі час подумати. Але за ці тижні вона жодного разу не давала про себе знати. Боюсь, я їй можу бути не потрібен, але все ж запропоную їй, щоб точно знати для себе, — відповів він.

— Боюсь, друже, вона вже знайшла собі іншого, — сказав я, обійнявши його за плече, намагаючись підтримати.

— Треба ще з цією Ксенією все вирішити, а то вона мене вже дратує, — додав Макс, обертаючи голову, ніби боячись, що хтось підслухає нашу розмову.

— Добре, ти йди, а я залишуся в компанії за старшого, — відповів я, дивлячись прямо йому в очі.

— Дякую. Щоб я без тебе робив? Сам би я точно це все не відкрив і не організував, — сказав Макс, і на мить на його обличчі з’явилася усмішка.

— Ми ж друзі, а друзі повинні допомагати одне одному, — усміхнувся я у відповідь.

Макс пішов, а я повернувся до свого робочого місця. Робота не могла чекати, особливо зважаючи на те, скільки справ потрібно було зробити сьогодні. Я швидко відкрив потрібні файли на комп’ютері й почав аналізувати дані. Спочатку все йшло гладко, але на половині списку я зупинився. Декілька працівників не пройшли співбесіду, але чомусь були внесені до списку. Вирішив зателефонувати до відділу кадрів, і там мені швидко відповіли та надали всю потрібну інформацію.

Ще багато справ попереду, але зараз я відчував, що все під контролем. Звіти поступово набували закінченого вигляду, але було ясно, що компанії терміново потрібні нові кадри. Макс уже вкотре не зміг знайти підходящу кандидатуру на посаду офіс-менеджера, а секретарські обов’язки вимагають більшої уваги. Секретар і офіс-менеджер — це ті позиції, на які потрібно було знайти кандидатів якомога швидше.

Секретар мав допомагати з паперовою роботою, організацією зустрічей та іншими адміністративними завданнями, особливо для Макса. Моїй секретарці було б занадто складно розриватися на двох керівників, і я не хотів, щоб вона почувала себе перевантаженою. Офіс-менеджер, у свою чергу, мав би забезпечувати злагоджену роботу офісу, координувати постачання і підтримувати комфортні умови для всіх працівників.

Робота, як завжди, затягувала мене у вир рутини, але я відчував, як цей процес приносить певний спокій. Згадуючи останні розмови з Максом, я розумів, що дружба і взаємна підтримка роблять цей хаос менш страшним. Усвідомлення того, що ми разом долаємо труднощі, надавало сил і віри в майбутнє. Розуміючи, що наше партнерство у бізнесі та дружба в житті переплітаються, я відчував теплу хвилю вдячності до Макса. Незважаючи на всі його особисті негаразди, він залишався надійним і відданим другом.