Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова - Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Шофер домчав начальство до набережної Барко за якихось десять хвилин. Паровоз чекав слідів паніки і руйнувань, але на вулиці було тихо і малолюдно, хоча, при магічній атаці це не показник. Вартовий, який зустрічав поліцейські машини, махнув рукою, пропонуючи їм завернути в бік причалів.
Обстановка на місці була спокійною і якоюсь буденною. Слідчий допитував компанію підпилих рибалок, фургончик кримінальної поліції припаркувався збоку — значить, є жертви. Поліцейські натягнули навколо великого ангару для човнів смугасту стрічну і тепер ганяли від неї цікавих роззяв. Паровоз, не спиняючись, пішов досередини.
Ну, ангар собі і ангар. Ні крові на стінах, ні трупного смороду, ні слідів вогню, ні руйнувань, якщо не вважати руйнуванням перекинуту діжку. І пилюка навколо. Тут теж копирсалися маги-криміналісти, але класом трохи нижчі, редстонські. Один з них звично віддав честь — підлеглі Паровоза поважали.
— Сторожові амулети зафіксували викид в чотирнадцять-тридцять дві, рівень восьмий, ніяк не менше. На місці — рештки кількох людей, ну, типу. Попіл. Скільки точно загиблих, поки сказати не можу. І ще щось цікаве, йдемо туди!
Обережно, в обхід озброєних пензликами криміналістів і штабелів з ящиками, маг провів капітана в підсобку. Тертий життям Паровоз здивовано присвиснув: біля стіни стояла шеренга зведених і повністю готових до стрільби арбалетів, на довгому столі були розкладені деталі ще трьох чи чотирьох, які знаходилися в процесі збирання докупи, два відчинені ящики з маркуванням «металеві вироби» хижо виблискували знайомими деталями. Дошки на дальній стіні були попротикані болтами — зібрану зброю перевіряли в дії.
— Все обшукати, — постановив капітан. — Людей достатньо?
— Контора прислала всіх, хто не поїхав з паном координатором, — байдуже відрапортував експерт.
— Нічого, зараз я вам звідтам народу нашкребу!
— І ще, сер, — спинив його експерт. — Відбуток аури на місці злочину дуже незвичайний. Мені поки не вдалося його ідентифікувати, але нічого подібного я ще не зустрічав.
Паровоз мовчки кивнув і вийшов на свіже повітря, запах згарища і попелища переслідував його по п’ятах. Здавалося немислимим, щоби нежить, навіть і такий, що має носія, зміг подолати шлях від коледжу Іогана до Північного Затону непоміченим, але два інциденти з вогнем і дивною аурою за один день… Підуть чутки, почнеться паніка, будуть жертви. Військам доведеться стріляти в шаленіючих від страху людей.
На набережній молодий слідчий звітував перед старим координатором, з вантажівки з логотипом НЗАМПІС вистрибували люди. Паровоз швидко пішов туди — не вистачало ще, аби чорний маг тероризував його підлеглих.
— Я знаю, про що ти думаєш, — швидко вимовив Сатал, — відійдемо.
Слово «карантин» залишилося невимовленим.
— Прошу, почекай! — тихо забурмотів координатор. — Знаю, я не можу наказувати в такій справі. Але не все так просто.
— Страховисько бродить містом.
— Послухай, свідки стверджують, що підозрюваний з ними говорив. Ти розумієш, що це означає? Тварюки не можуть говорити! Нежиті можуть мислити, але не здатні до членороздільної мови — у них інший тип нервової організації.
— Що ви пропонуєте? — сухо перебив капітан.
— Дай мені добу! Карантин посіє в місті паніку, а Чудесники цього і пробували добитися. Що буде, якщо ми зіграємо їм на руку?
— Щось зміниться через добу?
— Носій — напевно що та сама жертва, більше на місці нікого не було. Ми знайдемо його раніше, ніж він піде в рознос, обіцяю. Насос-знак зберіг відбиток оригінального Джерела, ми виявимо ім’я з кристалом і впіймаємо носія до того, як нежить повністю придушить його волю. Довірся мені?
Довіритися чорному? Ще раз?
— Можливо, жертви якось пов’язані з підпіллям, — зауважив Паровоз, намагаючись зібратися з думками. — В ангарі — велика партія нелегальної зброї.
— Потрібно обшукати ангар! — пожвавішав координатор.
Капітан Бер поморщився — може, Саталу на його місце секретарку найняти?
— Доба. У вас є рівно двадцять чотири години. Після цього я повідомлю в центр, що ми втратили контроль над ситуацією.
Глава 24
Чудесники могли спалити половину Редстона і вести затяжні бої з загонами НЗАМПІС, але лекція з алхімії починалися о дев’ятій нуль-нуль, і я був на ній вчасно, хай пом’ятий і невиспаний.
Лагідне осіннє сонце наповнювало світ стриманими контрастами тепла і холоду, золотисте листя в університетському парку настроювало на ліричний лад. Це ж що треба сотворити з чорним, щоби його потягнуло на лірику? Дурне питання! Два рази мало не вбити, примусити цілий день натщесерце гасати містом, цілитися в нього з арбалета і зачарувати так, щоби вся його магія вивернулися навиворіт — дрібнички.
Чвертка зустрів мене біля воріт (чекав, чи що?) і негайно почав вивалювати на мене новини, які в нього накопичилися. Де він встигає стільки взнати, ми же з ним позавчора разом пили? На той момент, як я зайняв своє місце в аудиторію, мені уже було відомо, якими напруженими видалися в Редстоні ці вихідні. Поліція заборонила пікет у підтримку Мелонс, і нічого не сталося. Хтось підпалив закинуті халупи на острові у північному кінці, і пан мер погорів десь на мільйон крон. Проте, цих грошей йому ніхто би однаково не заплатив — місце вважалося проклятим. Ходять вперті чутки, що «нагляд» розорив гніздо Чудесників (а як же, «нагляд»!) і накопав там такі моторошні штучки, що терті життям полісмени відмовляються говорити про них навіть пошепки. Два покалічених тіла, які виловили в річці, напевне, — справа рук тої ж самої банди, і тепер містяни гадають, чи з’явиться третій труп. Я меланхолійно кивав і думав, скільки спроб потрібно декому, щоби зробити все правильно. Чудесники в плані чудесно напартачити! Якщо вони так діють завжди, не дивно що в Нінтарку стільки народу полягло.
— … У мера кобила народила триноге телятко.
— Шо?!
— Ой, а я вже думав, ти мене не слухаєш.
Віддухопелити Чвертку до півсмерті мені завадила поява лектора. Так, сьогодні я не в гуморі. У мене гумору і так небагато, а сьогодні — взагалі немає.
Лекція пройшла жахливо. Смислу теми я не вловлював, доводилося тупо конспектувати слово в слово. Навіть у лікарні зі мною такого не було — там я був слабкий, але не тупий. В думках — повний кисіль, у вухах вата, в очі хоч сірники вставляй. Якщо виявиться, що ці майстеряки зіпсували мені мізки, я присвячу решту життя знищенню їх
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова», після закриття браузера.
