Олег Говда - Пливе човен - води повен, Олег Говда

— Ну все, годі! Вистачить з нас дурнів робити! — ковток оковитої вивів мене зі ступору і разом з цим я відчув приплив злості. — Або розповідайте, що все це означає, або ми...

Виголошувати загрозу до кінця не став. Оскільки вона прозвучала б занадто смішно. Типу, встанемо і підемо геть... Але і цього не знадобилося. Василь заспокійливим жестом поклав нам з Олесею руки на плечі. Немов каменюками притис.

— Бач, гарячий який. Не метушись. Усе розповім...

Полупуд несподівано посміхнувся, а після клацнув мене по носі. Чи то в насмішку, чи то похвально.

— Молодець, Петре. Хвалю... Довів, що я не дарма тебе вчив, та й сам ти, теж не промах. А вони не вірили...  — і повторив: — Молодець.

— Василю, Христом богом...

— Добре, добре... Насамперед, запам'ятайте — хто б і де нас не зустрів, більше немає ніякої дівчини. А тільки джура козака Семена Тіпун — Олесь. Котрий козацького прізвиська через малолітство ще не заслужив. Це зрозуміло?

Нічогісінько не зрозуміло, але ми кивнули навіть не переглянувшись. Не хотіли витрачати час, так цікаво було, що Василь скаже далі.

— От і домовились. А тепер, усе за порядком.

І Полупуд розповів таке, що ні в тин, ні в ворота. Бо на Січі сталися події, які навіть уявити неможливо.

Це я тільки вважав себе таким розумним і спритним. Насправді хід моїх думок досвідчені, навчені життям козаки прорахували так само точно, як би я сам втаємничив їх у свої задуми.

Тільки-но двері хати кошового закрилися за моїми плечима, першим заговорив Тіпун.

— Чуєш, Василю, як би твій хлопець дурниці не наробив? Молодий ще... Не приймає душа, що дівчину стратять.

— Не хвилюйся. Я припильную.

— Не треба…

Слова кошового дещо спантеличили козаків. Але Сірко тут же пояснив:

— У мене самого серце кров'ю обливається. Дівча ж не по дурості бабській сюди полізла. Військову справу робила. По розуму — нагороду за доставлену звістку заслужила. А ми її в мішок і на дно... Але, наказати відпустити — не можу, закон не велить. Просити когось звільнити дівку потай — те ж саме. Все одно закон порушу. Хоч і ніхто не знатиме. А от не заважати відчайдухові, який по молодості років, зважиться на таке — то інша справа. Це вже не моє бажання, а перст долі. Тобто — воля Господня.

Тепер занепокоївся Полупуд.

— Петро, ​​звичайно, не дурного батька син. Але досвіду у нього жодного. Чує серце — піймають його дозорні, Іване. Дозволь допомогти?

— А ось це вже ваша турбота. Я ж нічого не чув і нічого не знаю, — рішуче зупинив козака кошовий. — Хіба мало які накази новикам для військової виучки дають. Підкрастися до вартового, наприклад... Зможе — молодець. Попадеться — буде битий. Самі думайте… не малі діти, щоб все за вас вирішувати. І взагалі, досить про це торочити. Інших клопотів немає?

Про що йшлося далі не нашого з Олесею розуму справа, і Полупуд замовк, обірвавши розповідь на півслові. Продовжив Тіпун:

— Вирішили ми, що Василь відволікатиме козаків байками в корчмі. Щоб зайвий народ по Січі не сновигав, а я — причаївся неподалік від гармат і мав за вами наглядати. Ну і втрутитися, якщо в халепу потрапите... Тіпун мені на язик. До слова, Петре, ​​коли ти шаровари знімати став, я мало не луснув від сміху. Але, нічого... Молодець. Гарно придумав... Спритно.

— Ти там був?

— Звісно... — знизав плечима Семен. — Вчити тебе ще, хлопче, і вчити... Але, нічого. Не святі горщики ліплять. Всі ми дурними народжуємося. Головне, на решту життя таким не залишитися. Не переймайся... всього навчимо. Було б бажання... А загалом, усе добре робив. Я тільки один раз занепокоївся всерйоз. Коли вартовий зі стіни вас покликав. Подумав було, що попалися. Тіпун мені на язик... Але ти так спритно все обставив... Ні, правда. Хвалю...

Що ж, добре слово навіть кішці приємне, але це жодним чином не пояснювало, чому не вислали погоню. Коли втечу помітили. Це питання я і задав.

— Так не було ніякої втечі, — засміявся Тіпун. — Провівши вас, я повернувся до вартового, розв'язав його і пояснив, що говорити, якщо не хоче бути битим на площі киями. А ще страшніше — осоромитися. Хто візьме в похід козака, котрий ухитрився не встерегти заковане в кайдани дівчисько? Від подібної ганьби повік не відмитися.

Це я розумів. Сам розмірковував, як допомогти бідакові.

— Отож, розповідь Хоми наступного ранку була дуже переконливою… — знову заговорив Полупуд. — Відьма змогла вблагати його, щоб дозволив помитися перед смертю. Так слізно просила, що козак не встояв. Тим паче, що заборони на купання не було. Якщо дівці можна до вітру сходити, то чому не можна помитися? Він відімкнув ланцюг і відвів її до річки. Це бачили дозорні і могли підтвердити. А ось потім трапилося те, про що Карпо говорив не надто охоче. Тому що зле пам'ятав... Дівка в одежі лізти в воду не захотіла. Воно й зрозуміло. Ще й північ не минула, а сидіти до ранку в мокрому, кому охота? Стала роздягатися і… разом з одягом зняла кайдани... Мабуть, у Січі, поруч з церквою її чаклунська сила не могла з залізом впоратися, а як відійшла далі — впоралася. Хома кинувся в'язати відьму, але не тут-то було. Подужала вона козака і всю ніч скакала на ньому по степу і по небу, як на коні. Тільки під ранок зумів бурлака скинути чортицю з себе. На щастя, в цей час вони якраз неподалік Січі пролітали. Побоявся козак, що відьма знову гору над ним візьме, приноровився та й сунув її з головою під воду… і, не чекаючи світанку, виконав вирок — стратив вражу бабу. А сам, ледь живий з ріки виліз.