Олена Олексіївна Литовченко - Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Не знаю, – чесно зізнався Ремка. – То яка ж?
– Найбільша помилка в тому… – кремезний вантажник суворо погрозив відстовбурченим пальцем з поламаним, облямованим брудною кайомочкою нігтем комусь невидимому. – В тому полягає його найбільша помилка, що він загалом зголошується зіграти у преферанс із тим, обіграти кого не має найменшого, наймізернішого шансу! Отак-от, студентику…
Ремці дуже не сподобався занадто сумний тон співрозмовника, і щоб розрядити ситуацію, він наважився розповісти один із найулюбленіших своїх анекдотів:
– Гориничу, а знаєте анекдот, як батюшка у преферанс програвся?
– Ні, не знаю.
– Ну, тоді слухайте… Отже, приходить якось піп у «наливайку» і каже бармену: «Послухай-но, чадо, а налий мені кухоль пивка і дай тараночки!»
«Батюшко, а чи не подати вам до пивка ще й горілочки? Адже пиво без горілки – це, вважайте, гроші на вітер! І з чого це така скромність – тара-а-аночки?.. Ви ж завжди не просто тараночку, а воблочку замовляєте. Або баличку, ікорочки…»
«Та я б із задоволенням, – каже священник, – от тільки не вийде, бо не при грошах я».
«А чого це раптом не при грошах?..»
«Бо у преферанс програвся я, чадо. Просто в пух програвся, отож і не маю тепер грошей».
«Ба-а-атюшко, ну що ви таке кажете?! Ви ж такий досвідчений преферансист – і раптом програлися?! Та не може того бути!.. Не вірю».
«І тим не менш, чадо, тим не менш».
«То як же це ви програлися?»
«Та от… зіграв тотус[71] без козирного туза».
«Ба-а-атюшко! Але ж як можна зіграти тотус без козирного туза?!»
«Можна, чадо, можна: повалили й відібрали…»
Вантажники реготали хвилин зо п’ять, аж поки Ремка не пробелькотав, витираючи кутики очей тильним боком долоні:
– Ну гаразд, я розповів анекдот, а що там було з вами?..
– Ох, студенте!.. Ох, ти ж і полюбляєш анекдоти!.. Х-х-ху-у-ух-х-х…
Звісно, на це треба було відповісти в дусі: «А хто ж їх не полюбляє?» й розповісти чергову веселу історію, потім ще і ще. Однак зрозумівши, що таким чином колега намагається зісковзнути з теми, Ремка на провокацію не піддався й мовчки чекав на продовження.
– Однак, бачу, тобі не тільки анекдоти до вподоби, – констатував Денис Єгорович.
Студент лише мовчки кивнув.
– Ну добре, твоя взяла, – зітхнув Голощокін. – Отже, після задушевної бесіди з Остапом цим… з Гапочкою… М-да-а-а… Попервах усе було спокійно, але потім – десь так через рік після тієї зустрічі – один із супутників серії «Космос»[72] накрився мідним тазиком.
– А-а-а… що сталося з тим супутником?
– Не знаєш?
– Та звідки ж мені знати! Адже хоча в ті роки я пішки під стіл вже не ходив, тим не менш навіть до школи мені було ще далеченько.
– А як не знаєш, то краще тобі й надалі не знати, що ми на орбіту запускаємо, а воно потім звідти прилітає[73] назад… або не прилітає. Та й невідомо, що краще: коли прилітає чи коли на орбіті губиться?.. Отак-от.
– То виходить, що ви розробляли той супутник, який?..
– Послухай-но, студенте, от чого я терпіти не можу, то це приписувати собі чужі досягнення! – Горинич скептично скривив губи.
– Отже, ви кажете, що й справді супутник розробили?
– Я того не казав, – здоровань знову скептично подивився на співрозмовника і попрохав: – Ти ж зрозумій мене тільки, прошу! Якщо я скажу, що не розробляв той клятий «Космос», – тоді все, вважай, видав таємницю державної ваги! Якщо почну хизуватися, що розробляв… Буде те саме.
– Ну гаразд, як хочете, – пересмикнув плечима Ремка. – Діло хазяйське. Але тоді виходить, що якщо не сам супутник ви розробляли, то-о-о… Тобто ракета-носій[74], я вірно зро- зумів?
– Вірно, не вірно – а я тобі цього не казав.
– Ага…
Помовчавши трохи, перетравлюючи почуте, Ремка знов заговорив:
– Отож виходить, що ви розробляли ракету…
– Був причетний до конструювання певних елементів, якщо бути точним.
– Були причетні до конструювання певних елементів ракети, яка успішно вивела на орбіту супутник «Космос», який зазнав аварії… Тоді виходить, що з ракетою все було гаразд, так? Адже супутник вона вивела успішно…
– Так, наші ракети – вони загалом найкращі у світі, запам’ятай це, студенте! – із дещо загадковим виглядом посміхнувся Горинич.
– Але якщо так… тоді за що ж було вас звільняти, якщо-о-о…
– Як це – за що?! Ти ще запитуєш?!
– Але ж!..
– Слухай сюди, студентику: з мене зробили цапа-відбувайла, ото й усе. Бо причина аварії могла полягати або в конструкції того супутника «Космос»… чи його конструктивних елементів – назвемо це так… Або причину аварії треба було шукати у ракеті-носії. І байдуже, що ракета чітко, без збоїв відпрацювала по всій траєкторії: вона могла спрацювати на «відмінно» – однак при цьому, наприклад, щось там сталося під час розстиковки з доправленим на орбіту супутником!.. Ну-у-у… припустімо, щось там не роз’єдналося вчасно – от тобі й негативний вплив! І вже подальша низка команд виконувалася неналежним чином. Можливо таке, га?
– Якщо подумати… ну-у-у… цілком можливо.
І Ремка подивився на співрозмовника якимось винуватим поглядом.
– От те саме вирішила й державна комісія, яка вела розслідування. Тим паче що супутник той на навколоземній орбіті залишився й дослідити його не було жодної можливості.
– Як, тобто, на орбіті?!
– М-м-м… Є таке поняття, як орбіта поховання, – озирнувшись навкруги, обережно мовив Горинич. – На цю орбіту відправляють те, що не можна повертати на Землю. І весь цей мотлох кружляє там, кружляє… Теоретично – до нескінченності кружляє й не падає. Бо як впаде, тут, на Землі, велика біда може статися… Ну то як, второпав?
– Приблизно.
– А знати все достовірно ти не можеш! Бо права такого не маєш, – розвів руками Горинич, при цьому широкому жесті втратив рівновагу і мало не звалився з металевого возика. – Отже, комісія не хотіла звільняти нікого, причетного до розробки супутника. Лишилося зіпхнути все на ракету-носія. Що ж… Члени комісії прошерстили склад конструкторського колективу, який працював над ракетою, – отак і знайшли мене! З’ясували, що я бесідував з «Остапом Бендером», з явним падлюкою-провокатором. А з’ясувавши такий факт – перевели на нижчу посаду й заразом відсторонили від робіт, пов’язаних з космічною тематикою.
– І все ж таки не розумію…
– Не розумієш, бо ти – нормальний хлопець, який керується здоровим глуздом. А ті, з подачі яких мене відсторонили, вони просто шукали, кого б зробити цапом-відбувайлом! Зробили мене. Керуючись висновками комісії, з головного інженера проекту мене понизили до інженера-конструктора першої категорії. Ото, власне, і все.
– Тобто… виходить, що вас не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.
