Худайберди Тухтабаєв - Кінець Жовтого дива

мене!

— Товаришу Кузиєв, тут давно вас чекає якась дівчина! — І гучно грюкнула дверима, ніби гнівалася на мене за щось.

— Дівчина? Яка дівчина? — спитав Салімджан-ака, наче хотів сказати: «Ого, та тут, бачу я, йдеться не про жарти!»

— Невістка ваша ніби завітала… — пожартував я, намагаючись приховати ніяковість.

Дівчина, яка вразила моє серце

У приймальні… — вві сні це чи насправді?! — сиділа… Фаріда! Ота Фаріда, що часто снилася мені з цілою мискою пельменів у руках, Фаріда, яка ввижалася мені щоразу, коли бабуся заводила балачку про моє одруження! І ось вона сама прийшла провідати мене!

Ох, Фаріда! Як вона подорослішала, погарнішала, рум'янець на всю щоку, — одне слово, розквітла Фаріда, як троянда. Кажи ж їй щось, Хашиме, адже це Фаріда! Прийшла провідати тебе!

— Хашиме-ака, ви мене не впізнали?

Який у неї м'який, ніжний голос: слух пестить!

— Упізнав, чом не впізнати, — відповів я. — Просто дивлюся на вас так тому, що дивуюся, як це ви прийшли без пельменів…

— Ой, завжди ви жартуєте! — Фаріда опустила очі.

Я провів дівчину до свого кабінету, посадив на диван. Сам сів поруч. Запала ніякова мовчанка. Дивно, ніколи я не був недорікою, сором'язливим, а тепер червонів і бентежився, мов красна дівиця. Я відчував, що збентежені мої руки, ноги, навіть ніс. Руки огидно тремтіли, і я злякався — ще подумає красуня, що я випиваю… До всього ще й ніс почервонів і вкрився крапельками поту — так завжди буває, коли я дуже хвилююся. Отако взяв би зараз ножаку й одрізав його… А кучеряве Фарідине волосся таке м'яке, шовковисте… І одягнена зі смаком: голубий джемпер і спідниця під колір. О, це чудова дівчина, таких немає ніде, ні в нашому кишлаку, ні в усьому світі!.. Так, але ж треба, мабуть, щось сказати їй?

— Я… я прийшла до вас з проханням… — Добре, що Фаріда почала розмову сама.

— Що б ви не попросили… кхм… — клятий кашель!

— Ми готуємо святкову стінгазету… А ви ж пишете вірші…

— Вірші? Хіба?

Он воно в чім річ! Ще коли був я «божевільним», то й справді утнув кілька жартівливих рядків, аби посмішити Фаріду, і, правду кажучи, прибрехнув трохи, що залюбки стружу вірші. Дещо я тоді так і не встиг прочитати дівчині. Може, скористатися з нагоди зараз?

— У мене якраз є один віршик, присвячений вашій благородній роботі. Послухайте, може, підійде?

В нашій лікарні, подібно Меджнуну, дарма лікувався, В медперсонал я, подібно Меджнуну, навік закохався.

Фаріда дзвінко засміялася.

— Об-бо, Хашиме-ака, вам би не в міліції, а в цирку працювати.

Зрадівши, що мій скромний витвір сподобався, я теж реготнув.

— Після весілля неодмінно перейду до цирку.

При цих словах погляди наші стрілися і, чесне слово, сталося якесь електричне явище. У всякому разі, іскри були; й нам знову стало ніяково. Так ми просиділи ще трохи, вже не дивлячись одне на одного, щоб знову не викликати короткого замикання.

— Піду я, Хашиме-ака… — сказала Фаріда, ледь помітно зітхнувши.

— Я вас проведу, — підхопився я хутко, хоч зовсім не хотів, щоб вона так скоро пішла.

Пройшли коридор, вийшли надвір. Мій нещасний язик геть відмовив мені знову. А зустрічні тільки те й знали, що світили на нас очима та кидали дотепи кожне на свій лад:

— А-а, красуня, попалася в руки міліції!

— Товаришу молодший лейтенант, ця дівчина — грабіжниця, вчора вона наскубла в нашому саду цілий жмут усьми![23]

— Не хвилюйся, дівчинко, все гаразд, повідомимо твоїм батькам, куди ти потрапила.

— Ай-яй-яй, казали ж тобі, голубонько, не носи коротких спідниць — погано буде. От тобі й наслідок — у міліцію попала.

Іншим разом я зумів би відповісти на ці жарти, але зараз я був, як і раніше, німий, сором'язливість скувала мене залізними лещатами. До того ж, я чомусь ще й оглядався назад, наче боявся погоні.

Як відомо, всьому буває кінець: ми підійшли до будинку Фаріди. Вона, виявляється, живе зовсім недалеко — на початку нашої вулиці. Батько її працює директором мелькомбінату.

Назад я не йшов, а летів. Хотілося співати, танцювати, обнімати, цілувати перехожих. Попереду мене котився малюк, який трохи відстав від матері. Я підкинув його високо вгору й розцілував.

— Ти розумієш, братику, я сьогодні бачив Фаріду! Але де там йому зрозуміти!..

У райвідділенні діялося щось неймовірне. Хтось кудись біг стрімголов, без угаву дзвонили телефони. Дорогу мені заступила секретарка.

— Товаришу Кузиєв, — сказала вона, — Адил Аббасов утік з тюрми.

— От і добре! — вигукнув я, не маючи сили збагнути суть цього повідомлення.

— Та що ви, з глузду з'їхали?! Я кажу, втік проводир зграї Адил Аббасов!

— Можете мене привітати, — подав я руку Ліляхон.

— Ви його спіймали?

— Фаріда сьогодні приходила до мене!

Секретарка кілька хвилин мовчки дивилась на мене, потім, кинувши: «Недаремно, мабуть, він потрапив у будинок божевільних!» — повернулась і вийшла. Я дивився їй услід і все ще безглуздо й радісно усміхався, як п'яний. Так, я насправді був п'яний.