Петро Михайлович Лущик - Настане день, закінчиться війна…

попередив Засмужного про зміни у керівництві УГА ще півроку тому, запросив його до себе в штаб. Тоді ж командування вирішило нарешті задіяти ЧУГА у боях. Для цього командирам було наказано на місцях оцінити обстановку, щоб при наступі не виникло ніяких несподіванок. Для цього увесь штаб Другої бригади – Головінський, Льонер, Степанов і Бишко – виїхав на передню лінію, яку займала сотня Засмужного.

– Будете нас супроводжувати, – сказав Головінський сотнику.

– Слухаюсь! – тільки і відповів Засмужний.

На відміну від Степанова, який встигав всюди, намагаючись не пропустити жодного горба, вибалку чи ліщини, Головінський з Льонером зберігали дивовижний спокій.

Теодор з Гнатом йшли дещо позаду.

– Поглянь, як метушиться! – говорив Бишко, показуючи на комісара. – Дай йому коня – сам атакує поляків, не чекаючи підмоги.

– Так, може, переживає за успіх? – висловив припущення Засмужний. – Не хоче даремних втрат.

– Відколи це більшовики рахувалися з втратами?

Командири зупинилися на горбочку, з якого відкривався чудовий огляд. Попереду простягнулась кілометрова долина, що добре прострілювалася, небезпечна для тих, хто наступає, але ідеальне місце для оборонців.

Командування вирішило, що саме тут наступати буде Червона УГА.

– Тут наступати не можна, – твердо сказав Бишко.

– Чому це? – невдоволено запитав Степанов.

– Не можна, – повторив Гнат. – Місцевість прострілюється кулеметами, які, я певен, замасковані на тому кінці поля. Якщо поляки не дурні (а я переконаний в цьому), вони викосять наші ряди, і дай Боже, щоб хоч хтось подолав це поле.

– А ви збираєтесь робити революцію у білих рукавичках? – запитав комісар. – Невже ви, кадровий військовий, не розумієте, що завтрашній наступ, завтрашній бій – це лише невеличка ланка у загальній стратегії?!

– І для цього треба покласти півбригади? – озвався Льонер.

– Якщо цього вимагає загальна справа.

Перспектива бути викошеними на цьому безіменному полі заставила замислитися усіх. Комісар Степанов, побачивши реакцію на його слова, спробував розрядити обстановку.

– А втім, даремних жертв також не треба, – сказав він. – Ось там, у вільшині, можна поставити кінну засаду і вдарити ворогові у фланг.

Всі повернули голови ліворуч.

– Пане отаман! – мовив Юліан Головінський. – Підіть з товаришем комісаром і огляньте лісок, чи можна його використати у завтрашньому бою.

– Авжеж, – відповів Бишко й у супроводі Степанова спустився з пагорба.

Головінський знову підніс до очей бінокль і продовжував оглядати ворожі позиції. Його професійний погляд розпізнав серед рідких заростей кущів замаскований кулемет – найбільшу небезпеку для наступаючих. Командир був стовідсотково переконаний, що кулеметів значно більше.

Він настільки захопився спостереженням місцевості, що навіть не здригнувся від пострілів у вільшині. Зате Льонер повернув голову у напрямку лісу, а Засмужний навіть подався вперед, не розуміючи, що сталося. Невдовзі з-за дерев з’явився Гнат Бишко і, стискуючи у руці руків’я парабелума, сміливо йшов до них. Підійшов, зупинився і спокійно заховав зброю у дерев’яну кобуру. При цьому він не зводив очей з Теодора.

Головінський опустив бінокль і обернувся до Засмужного.

– З ким ви, десятнику? – запитав він.

– А у мене є інший варіант? – поцікавився Теодор.

– Інший варіант є завжди, – сказав Головінський.

– Тоді я ним, напевне, не скористаюся.

– Дякую. Ідіть до своєї сотні і скажіть, що бригада виходить зі складу Червоної армії.

Те, що сталося у Другій бригаді, у той самий час повторилося і у Третій, з чого виходило, що ці дії були скоординованими, а не спонтанними. Командування Червоної армії, навчене попереднім неприємним досвідом, майже одразу ж блокувало дорогу, якою бунтівні бригади могли направитися на зустріч з військами УНР.

Затиснуті між двома ворогуючими сторонами – поляками і червоними – дві бригади опинилися у пастці. У них не було ні живої сили, ні достатньо озброєння, щоб протистояти обом ворогам. Тому командування бригад – Юліан Головінський та Осип Станімір – прийняло нелегке, але єдино правильне рішення: з метою порятунку людей вирішили скласти зброю перед поляками. Це було найменше зло – повертатися до більшовиків ніхто не хотів, а воювати – означало самогубство.

Генерал Пілсудський не став ризикувати і залишати небезпечного ворога у себе за спиною. Він розпорядився роззброїти українців, рядових стрільців відпустити по домах, а молодших і старших офіцерів відправити у табір на узбережжя Балтійського моря.

Хоч Теодор Засмужний не був рядовим стрільцем, він не належав і до офіцерства, тому вже невдовзі, 18 травня, був відпущений на всі чотири сторони. Правда, його цікавила лише одна сторона.

Десь зовсім поруч ніяк не могла закінчитися кривава війна, гинули за ідею чи просто так тисячі людей, переходили з рук в руки міста і села, виникали держави-одноденки, але Теодор Засмужний вирішив, що для нього досить: і роки вже не ті, і син без батька росте, та й відвоював своє. А коли побачив вдома стомлену роботою Пелагею, неходячого Юрка, вирішив остаточно – досить! Теодор наступного-таки дня узявся за роботу.

А світ і далі божеволів. Здавалося, що ніхто не хоче нікого слухати. Ще п’ятого травня об’єднані польсько-українські війська після відчайдушного наступу зайняли Київ. Налякані можливими подальшими зрадами в Галицькій армії, червоне командування розпорядилося відправити галичан, які служили в Червоній армії, глибоко в тил Росії. Саме тоді Радянська Росія запропонувала Польщі підписати мир. Переповнена гонором Польща відмовила.

Але бажаного ентузіазму, на який розраховував Петлюра, вторгнення поляків в Україні не викликало. Очікуваного антибільшовицького повстання не відбулося, а партизанські загони з однаковим успіхом громили і червоних, і поляків, при нагоді не залишали поза своєю увагою і своїх.

Через місяць, зосередивши проти об’єднаних польсько-українських військ значні сили, Червона армія під командуванням Тухачевського пішла у наступ і вже 14 липня перейшла Збруч. Польські війська поспішно відступали, Будьонний захопив Броди, а Тухачевський кинувся до Вісли. Зовсім поруч Сокальщина і Кам’янка Струмилова увійшли до складу новоутвореної Галицької Радянської республіки, яку очолив Затонський. Хоч Кам’янка Лісна й опинилася по той бік фронту, до каменюхів доходили чутки про насильні реквізиції, які проводили більшовики у селах, великі податки, терор.

А наступ більшовиків тривав, і 13 серпня 1920 року вони були вже під стінами Варшави. Тоді вже польське керівництво запросило мир, але цього разу його проігнорувала Росія – привид світової революції був, як ніколи, такий близький.

Усупереч сподіванням більшовиків на світову революцію, поляки виступили на захист своєї країни, і 16 серпня польська армія завдала раптового контрудару і відкинула більшовиків аж за Мінськ.

Після Ризького миру кордони встановилися остаточно, і Галичина опинилася під Польщею. Про Україну довелося забути надовго.

Двадцяті роки

Двоє хлопчаків без поспіху йшли польовою дорогою. Обом виповнилося вже по десять років, і вони вступили у той вік, коли не